Фінансовий менеджмент банка

Аналіз проводиться за допомогою статистичних методів на базі ретроспективної інформації.

Усі методи визначення потреби банку в ліквідних коштах є суб'єктивними. Насправді ліквідність банку визначається ринком і перебуває під впливом численних чинників, повне врахування яких на практиці неможливе. Завдання менеджменту полягає в розробці підходів, які дадуть змогу максимально врахувати фактори впливу на ліквідну позицію з метою ефективного управління. Тому, чим більше буде виявлено впливу на ліквідну позицію і чим точніше визначений цей вплив у кількісному вимірі, тим ефективнішою буде діяльність менеджменту банку у сфері управління ліквідністю.

2.5.4 Методи управління ліквідністю банку

Підтримання ліквідності банку є серйозною та складною проблемою. У світовій практиці були розроблені методи (теорії) управління ліквідністю, які є складовою частиною всього банківського менеджменту. До складу таких методів входять: управління активами; управління пасивами; збалансоване управління ліквідністю (активами та пасивами).

Характеристика методів управління ліквідністю, їх переваги та недоліки в узагальненому вигляді наведені на рис. 2.3.

Рисунок 2.3 – Характеристика методів управління ліквідністю

Найстарішим способом забезпечення потреби банку в ліквідних коштах є управління ліквідністю через активи.

У найбільш загальному вигляді управління ліквідністю через активи вимагає нагромадження високоліквідних активів, які повністю забезпечують потреби ліквідності банку. У разі виникнення попиту на ліквідні кошти активи продаються доти, доки не будуть задоволені потреби в грошових коштах. Отже, відбувається перетворення (трансформація) активів у грошову форму.

За такого підходу ліквідність характеризується як запас. При цьому активи повинні мати такі властивості: мати власний ринок; мати достатньо стабільні ціни, тобто ринок повинен мати здатність приймати всі активи, що продаються, без значного зниження ціни на них; продавець активів повинен мати можливість відшкодувати початкові інвестиції з мінімальним ризиком.

У разі використання стратегії трансформації активів необхідно: визначити оптимальне для банку співвідношення високоліквідних та загальних активів з урахуванням стабільності ресурсної бази; здійснювати порівняльний аналіз цінової динаміки на ринках, придатних для реалізації активів (якщо такий вибір існує).

Управління ліквідністю через управління активами є традиційним і найпростішим підходом. Здебільшого така стратегія використовується невеликими банками, які не мають широких можливостей запозичення коштів та доступу на грошові ринки.

Стратегія трансформації активів оцінюється як менш ризикова порівняно з іншими, але одночасно й досить дорога з погляду вартості. Продаж активів супроводжується певними витратами (комісійні, брокерські, біржові внески тощо), а також призводить до погіршення стану балансу, оскільки продаються низькоризиковані активи. Крім того, банк втрачає майбутні доходи, які могли б бути згенеровані такими активами. Іноді банк змушений продавати активи за зниженими ринковими цінами, якщо виникає нагальна потреба в грошових коштах. Підтримка значного, запасу ліквідних коштів у цілому знижує показники прибутковості банку.

Отже, можна визначити такі недоліки даного методу: втрата майбутніх доходів, які могли б бути отримані за допомогою активів, що продаються; витрати у вигляді платежів за угодами (комісійними), виплачуваних брокерам за операціями з цінними паперами; погіршення стану балансу банку, оскільки продаються активи з низьким ступенем ризику, а їх наявність свідчить про фінансову надійність банку; необхідність продажу активів у момент зниження цін на ринку, що наражає банк на ризик значних втрат прибутку і капіталу; збереження коштів у ліквідній формі знижує норму віддачі всіх активів.

Захисники теорії управління пасивами стверджують, що банки можуть вирішити проблему ліквідності шляхом залучення додаткових коштів з ринку.

Ця теорія передбачає залучення ліквідних коштів на грошовому ринку в обсягах, достатніх для покриття всього очікуваного попиту на ліквідні кошти. Кредити використовуються лише в тому випадку, коли банк має реальну потребу в ліквідних коштах, що дає змогу уникнути занадто великого обсягу високоліквідних активів, які не дають прибутку. За такого підходу до управління ліквідність характеризується як потік, а не як запас.

Теорія управління пасивами управління ліквідністю банків ґрунтується на таких двох твердженнях: банк може вирішувати проблему ліквідності шляхом залучення додаткових грошових коштів, купуючи їх на ринку капіталу; банк може забезпечити свою ліквідність, вдаючись до великих кредитів у НБУ або в банків-кореспондентів, а також до кредитів, що утримуються на валютному ринку.

Необхідною умовою застосування стратегії запозичення ліквідності є досить високий ступінь розвитку фінансових ринків, які дають змогу в будь-який час і в будь-яких кількостях позичати ліквідні кошти.

До джерел запозичення коштів відносять: міжбанківські кредити; кредитні лінії; надання кредитів Національним банком України; міжнародні кредити; випуск банком власних боргових зобов'язань, які вільно обертаються на ринку. Ці джерела дуже відрізняються за своїми характеристиками.

Так, до найбільш поширеного відносять міжбанківське кредитування, кредити НБУ, кредитні лінії. Сегменти ринку, представлені цими інструментами, найрозвинутіші. До них мають доступ практично всі кредитні організації.

Кредити мають найбільш широку порівняно з іншими джерелами диференціацію за умовами угоди (терміни, суми, процентні ставки, зміна застав тощо). Однак доступ до них у кредитних організацій істотно розрізняється.

Залучення коштів шляхом випуску на ринок власних боргових зобов'язань (облігацій, сертифікатів та інших паперів) ще не набуло значного розвитку. Ринок подібних інструментів знаходиться в стадії становлення, і на ньому обертаються папери обмеженої кількості банків. Очевидно, що і місткість, і оперативність розміщення тут ще недостатні. В умовах кризи ці інструменти можуть бути більш привабливими, ніж строкові депозити, однак їх реальна ліквідність навряд чи буде досить високою.

На вибір джерела впливають такі характеристики, як доступність, вартість, терміновість, тривалість потреби в ліквідних коштах, правила регулювання.

Головною перевагою даного методу є більш високий рівень очікуваного прибутку, ніж під час управління ліквідністю через активи. Здатність розміщувати депозитні сертифікати і отримувати в кредит валюту або кошти в Центральному банку дозволяє банку меншою мірою залежати від низькодохідних вторинних резервних активів, а це розширює його можливості отримувати прибуток.

Водночас управління ліквідністю через управління пасивами оцінюється як найризикованіша стратегія, оскільки супроводжується підвищенням ризику зміни процентних ставок та ризику доступності запозичених коштів.

Головним недоліком даного підходу є те, що кошти залучаються без урахування ефективності різних напрямків їх розміщення. У період економічного піднесення та зростання попиту на кредитні ресурси такий підхід може бути виправданим і корисним. Але під час зниження активності, коли попит на кредити зменшується, цей підхід призводить, як правило, до скорочення прибутків і навіть може завдати збитків.

Крім того, даний підхід характеризується цілою низкою суттєвих недоліків, серед яких: неможливість отримання ліквідних коштів у достатньому обсязі та в обумовлені строки, особливо для банків, що втратили або не мають репутації надійної фінансової установи; надмірна залежність від одних джерел фінансування збільшує ризик втрати ліквідності в майбутньому; надмірна залежність банку від управління пасивами може призвести до послаблення критеріїв управління активами, тобто до великої концентрації короткострокових зобов'язань, які будуть основним джерелом фінансування довгострокових активів; невизначена вартість кредитів збільшує невизначеність чистого прибутку банку; вартість таких коштів може різко збільшуватися внаслідок зростання конкуренції, намагаючись компенсувати таке зростання, банк може ослабити критерії кредитування та вкладати кошти в ризиковані цінні папери, що, відповідно, збільшує ризик активних операцій; якщо банк залучає додаткові кошти для фінансування активів, що вже показані в його балансі, то таке збільшення вартості ресурсів може призвести до зменшення чистого спреду та чистої процентної маржі; якщо банк намагається залучати кошти з мінімальною вартістю, не приділяючи уваги розподілу строків погашення, то значно зростає процентний ризик.

Через високу вартість стратегії трансформації активів і значну ризикованість стратегії запозичення більшість банків зупиняє свій вибір на компромісному варіанті управління ліквідністю - стратегії збалансованого управління ліквідністю.

Метод збалансованого управління ліквідністю - це компромісний варіант управління ліквідністю, який передбачає одночасне використання двох попередніх методів, тобто частина попиту на ліквідні кошти задовольняється за рахунок нагромадження високоліквідних активів, а решта - за допомогою проведення операцій запозичення коштів.

Метод збалансованого управління ліквідністю дає змогу управляти ризиком ліквідності шляхом координації рішень щодо джерел залучення та напрямків розміщення коштів за обсягами і термінами для забезпечення прибутковості банківських операцій.

Згідно з цим методом у разі погіршення показників ліквідності банки повинні здійснити такі заходи: активізувати роботу з розширення кола платоспроможних клієнтів; активізувати роботу щодо розширення вкладних операцій; запозичити кошти на міжбанківському (міжфіліальному) ринку кредитних ресурсів; запровадити нові види послуг, провести рекламну кампанію; зменшити обсяги кредитування; активізувати роботу з погашення прострочених та пролонгованих кредитів; провести інвентаризацію рахунків дебіторської заборгованості; створити резерв ліквідності у вигляді боргових цінних паперів, що емітовані або рефінансуються НБУ.

Перевагами даної стратегії є: гнучкість, яка дає змогу менеджеру вибирати найвигідніше поєднання різних джерел поповнення ліквідних коштів залежно від економічних умов та змін у ринкових цінах; максимізація прибутку за умови прийнятного рівня ризику; можливість більш зваженого підходу до проблем управління ліквідністю завдяки точнішому визначенню потреби в ліквідних коштах.

Отже, кожен наступний підхід до управління банківськими фінансами є логічним продовженням попереднього і містить увесь арсенал уже відомих методів та прийомів. У вітчизняній практиці паралельно застосовуються усі три підходи. У деяких банках (їх частка незначна) управління здійснюється все ще через активи, у більшості установ переважають автономні методи управління (тобто другий підхід — через пасиви), але є й банки, де використовуються сучасні прогресивні методи управління.

2.6 Управління прибутком банку

2.6.1 Сутність прибутку банку та основні засади управління ним

Прибуток є головною метою діяльності банків. Саме він забезпечує формування фондів і резервів на випадок непередбачуваних збитків, можливих у банківській справі; стимулює діяльність управлінського персоналу щодо вдосконалення роботи банку, зниження витрат та підвищення конкурентоспроможності.

Грамотне, ефективне управління прибутком передбачає побудову в банку відповідних організаційно-методичних систем забезпечення цього управління, знання основних механізмів формування прибутку, використання сучасних методів його аналізу і планування.

Розглядаючи сутність прибутку, слід зазначити такі його характеристики.

По-перше, прибуток являє собою форму доходу підприємця, що виконує певний вид діяльності. Ця зовнішня, найпростіша форма вираження прибутку є разом з тим недостатньою для її повної характеристики, оскільки у ряді випадків активна діяльність у будь-якій сфері може й не бути пов'язана з отриманням прибутку.

По-друге, прибуток - це форма доходу підприємця, який вклав свій капітал з метою досягнення певного комерційного успіху. Категорія прибутку нерозривно пов'язана з категорією капіталу - особливим фактором виробництва - і в усередненому вигляді характеризує ціну функціонуючого капіталу.

Наступною характеристикою прибутку є те, що він не є гарантованим доходом підприємця, який вклав свій капітал у той чи інший вид бізнесу, а являє результат вмілого та успішного виконання цього бізнесу. Однак у процесі ведення бізнесу підприємець унаслідок своїх невдалих дій або об'єктивних причин зовнішнього характеру може не тільки позбутися очікуваного прибутку, але й повністю або частково втратити вкладений капітал. Тому прибуток є здебільшого і платою за ризик здійснення підприємницької діяльності (рівень прибутку і рівень підприємницького ризику знаходяться в прямо пропорційній залежності).

Також слід зауважити, що прибуток характеризує не весь дохід, отриманий у процесі підприємницької діяльності, а лише ту його частину, яка "очищена" від витрат на виконання цієї діяльності.

У той же час прибуток є вартісним показником, що виражений у грошовій формі. Така форма оцінки прибутку пов'язана з практикою узагальненого вартісного обліку всіх пов'язаних з ним основних показників - вкладеного капіталу, отриманого доходу, понесених витрат тощо, а також з чинним порядком податкового регулювання.

З урахуванням розглянутих основних характеристик прибутку його визначення в найбільш узагальненому вигляді можна сформулювати таким чином: прибуток - це виражений у грошовій формі чистий дохід підприємця на вкладений капітал, що характеризує його винагороду за ризик виконання підприємницької діяльності і є різницею між сукупним доходом та сукупними витратами в процесі виконання цієї діяльності.

Висока роль прибутну в розвитку банку та забезпеченні інтересів його засновників і персоналу визначає необхідність ефективного та безперервного управління ним.

Управління прибутком - процес розробки та прийняття управлінських рішень за всіма основними аспектами його формування, розподілу та використання в банку.

Головною метою управління прибутком є забезпечення максимізації добробуту засновників, учасників банку в поточному та перспективному періодах.

Виходячи з цієї головної мети, система управління прибутком має вирішувати такі основні завдання:

1. Забезпечення максимізації розміру прибутку, що формується відповідно до ресурсного потенціалу банку і ринкової кон'юнктури. Це завдання реалізується шляхом оптимізації складу ресурсів банку і забезпечення їх ефективного використання. Основними обмеженнями розміру прибутку є максимально можливий рівень використання ресурсного потенціалу і поточна кон'юнктура фінансового ринку.

2. Забезпечення оптимальної пропорційності між рівнем прибутку і припустимим рівнем ризику. Між цими двома показниками існує прямо пропорційний зв'язок. З урахуванням ставлення менеджерів до ризиків формується їх припустимий рівень, що визначає агресивну, помірковану або консервативну політику здійснення тих чи інших видів діяльності або проведення окремих операцій. Виходячи з заданого рівня ризику, під час управління має бути максимізований відповідний йому рівень прибутку.

3. Забезпечення високої якості прибутку, що формується. Під час формування прибутку банку мають бути, насамперед, реалізовані резерви його зростання за рахунок операційної діяльності.

4. Забезпечення виплати необхідного рівня доходу на інвестований капітал власникам банку. Цей рівень за успішної діяльності банку має бути не нижче середньої норми прибутковості на ринку капіталу, а в разі необхідності відшкодовувати підвищений підприємницький ризик й інфляційні втрати.

5. Забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів за рахунок прибутку відповідно до завдань розвитку банку в майбутньому періоді. Оскільки прибуток є одним з основних внутрішніх джерел формування фінансових ресурсів банку, його розмір визначає потенційну можливість створення загальних фондів і резервів.

6. Забезпечення постійного зростання ринкової вартості банку. Це завдання покликане забезпечувати максимізацію добробуту власників у перспективному періоді. Темп зростання ринкової вартості переважно визначається рівнем капіталізації прибутку, отриманого банком у звітному періоді. Кожен банк, виходячи з умов і завдань діяльності, самостійно визначає систему критеріїв оптимізації розподілу прибутку на частину, що капіталізується, та частину, що споживається.

7. Забезпечення ефективності програм участі персоналу в прибутку.

Програми участі персоналу в прибутку, покликані гармонізувати інтереси власників банку і його найманих робітників, мають, з одного боку, ефективно стимулювати трудовий внесок цих працівників у формування прибутку, а з іншого - забезпечувати достатній рівень їх соціального захисту, який держава в сучасних умовах повністю забезпечувати не в змозі.

Усі розглянуті вище завдання управління прибутком тісно пов'язані між собою, хоча окремі з них і мають різноспрямований характер (наприклад, максимізація рівня прибутку за мінімізації рівня ризику; забезпечення достатнього рівня задоволення інтересів засновників банку та його персоналу; забезпечення достатнього розміру прибутку, що спрямовується на нагромадження і на споживання, тощо). Тому в процесі управління прибутком окремі завдання мають бути оптимізовані між собою.

Ефективний механізм управління прибутком банку дає змогу в повному обсязі реалізувати завдання та цілі, що стоять перед ним, сприяє результативному виконанню функцій цього управління. Як і кожна керуюча система, управління прибутком реалізує свою основну мету та головні завдання шляхом виконання певних функцій.

Склад основних функцій системи управління прибутком банку наведено на рис. 2.4.

На рисунку наведені лише основні функції управління прибутком, характерні для банків усіх форм власності та організаційно-правових форм діяльності.

Управління прибутком банківської установи - це багатогранний та дуже складний процес, що потребує від банку ретельного опрацювання цього питання як у стратегічному й тактичному аспектах, так і в бюджетних щорічних планах. У загальному вигляді процес управління прибутком поданий на рис. 2.5.

Побудова системи управління прибутком вимагає формування систематизованого переліку об'єктів цього управління. Така систематизація об'єктів управління, з одного боку, має відображати функціональну спрямованість цього управління, а з іншого - різні його рівні (рис. 2.6).

Рисунок 2.4 – Основні функції системи управління прибутком банку

Рисунок 2.5 – Процес управління прибутком банку

Отже, ефективний механізм управління прибутком банку дає змогу в повному обсязі реалізувати цілі і завдання, що стоять перед ним, та сприяє результативному здійсненню функцій цього управління.

Рисунок 2.6 – Система управління прибутком банку

2.6.2 Управління формуванням прибутку банку

Найважливішим фактором, що впливає на суму всіх видів прибутків банку, є розмір доходів банку, який отримується в процесі діяльності.

Доходи банку - це збільшення економічних вигод у вигляді збільшення активів або зменшення зобов'язань, що призводить до збільшення власного капіталу (за винятком збільшення капіталу за рахунок внесків акціонерів).

Доходи є базою для розвитку його діяльності, яка забезпечує розв'язання таких завдань.

По-перше, основна частина доходів банку є джерелом покриття витрат, пов'язаних із здійсненням банківської діяльності. Реалізація цього завдання забезпечує самоокупність операцій банку.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26