Інвестиційна діяльність комерційного банку та її вплив на його фінансовий стан

При визначенні заходів амортизаційної політики в роботі відзначено, що вона повинна бути спрямована на відшкодування зносу основного капіталу шляхом створення нормативно-правових і господарських умов для відтворення і повернення раніше інвестованого капіталу, формування підприємствами та організаціями власних фінансових засобів для відтворення основних фондів.

Метою амортизаційної політики слід визначити напрями та механізми запровадження раціональних рівнів споживання, відшкодування та оновлення основного капіталу. Вона спрямовується на підвищення фінансової заінтересованості суб'єктів господарювання у здійсненні інвестицій в основний капітал за рахунок коштів власних амортизаційних фондів.

В числі інструментів амортизаційної політики в Україні необхідно більш ефективно використовувати норми амортизації (видові) по групах основних фондів та своєчасно проводити переоцінку основного капіталу.

Ринкові реформи і структурні перетворення, які відбуваються в економіці України, потребують значних інвестицій. Ситуація ускладнюється тим, що проблеми інвестування економіки доводиться вирішувати в умовах глибокої економічної кризи. Тому створення сприятливого інвестиційного клімату в Україні є надзвичайно важливою проблемою. Інвестиційний клімат можна вважати одним з основних факторів ефективного соціально-економічного розвитку.

Інвестиційний імідж держави визначають такі макроекономічні фактори, як:

- політична стабільність;

- стан економіки і перспективи її розвитку;

- законодавче забезпечення;

- ступінь державного регулювання;

- податки і стимули для інвесторів;

- вартість робочої сили і природних ресурсів;

- вільний рух капіталу і прибутку;

- валютний ризик;

- наявність виробничої і ринкової інфраструктури;

- інвестиційна активність населення.

В умовах обмеженості можливостей Державного бюджету України доводиться відмовлятися від централізованих капітальних вкладень, дотацій і відшукувати нові форми фінансування економіки. Зменшення власних нагромаджень підприємств, нестача довгострокових кредитів вітчизняних банків скорочують можливості використання внутрішніх ресурсів. В такій ситуації залучення зовнішніх ресурсів розглядається як один із шляхів підтримки національної економіки.

Державне регулювання у сфері іноземних інвестицій має на увазі комплекс заходів, що здійснюються державними установами, організаціями та гілками влади, спрямованими на створення сприятливого клімату для іноземних капіталовкладень, надання гарантій інвесторам, формування сприятливого податкового поля, підтримання інфраструктури тощо, тобто, мова йде про заходи, що сприяють залученню капіталу у конкретне підприємство, галузь, регіон або країну в цілому.

Згідно зазначеним підходам наведений склад, інструменти і механізми системи залучення інвестицій в економіку України. Вона передбачає: спрямування державної економічної політики на залучення інвестицій; проведення моніторингу і аналізу; визначення і оцінку об’єктів інвестування; визначення і оцінку джерел інвестування; інвестицій; створення системи інфраструктурного забезпечення; розроблення відповідних інструментів і механізмів.

Пріоритетні напрямки іноземного інвестування визначаються необхідністю переорієнтації виробництва на: підвищення життєвого рівня населення; випуск нових споживчих товарів; впровадження досягнень НТП, наукомістких та екологічно чистих технологій; збільшення експортного потенціалу України і зменшення залежності вітчизняної економіки від імпорту; створення оптимальної галузевої структури, яка враховувала б, в тому числі, і регіональну специфіку.

На мою думку, для стимулювання банків України до інвестиційної діяльності потрібно здійснити ряд мір, таких як:

- запровадження пільг з оподаткування та резервування залежно від складу портфеля цінних паперів і заохочення в такий спосіб комерційних банків займатися довгостроковими вкладеннями коштів в економіку країни;

- перегляд НБУ рівня ризику цінних паперів емітентів, у яких держава має значні пакети акцій, щоб запобігти відволіканню значної частини ресурсів комерційних банків для формування резервів;

- полегшення механізму надання кредитів рефінансування під заставу цінних паперів, які знаходяться в інвестиційному портфелі комерційного банку, аби додати банкам впевненості в тому, що вони будь-коли зможуть отримати кредит від НБУ і збільшуватимуть обсяги свого інвестиційного портфеля;

- Прискорення процедури розгляду та затвердження інвестиційних проектів;

- створення в структурі регіональних установ Національного банку України підрозділу з аналізу фондового ринку;

- адаптування класичних положень мінімізації ризику інвестування до особливостей динамічної діяльності сучасних комерційних банків;

- відстежування не менше двох разів на тиждень реальних обсягів пасивів з різною часовою стабільністю для запобігання ризику ліквідності;

- створення у структурі банку підрозділу, який би мобілізовував саме довгострокові активи та управляв ними;

- встановлення власних лімітів на інвестиції в цінні папери відповідно до розробленої власної стратегії розвитку банку;

- збільшення капіталізації банківських установ за рахунок зниження кількості неконкурентоздатних, шляхом їх злиття і приєднання.

- Розробка та запровадження системи оцінки інвестиційної привабливості міст (районів), окремих підприємств;

- Визначення потреб підприємств у інвестиційних ресурсах;

- Визначення пріоритетних сфер (галузей) інвестування;

- Організація інформування потенційних інвесторів через засоби масової інформації та міжнародну інформаційну мережу Іntеrnеt про правове регулювання інвестиційної діяльності в Україні й в області, про інвестиційні проекти та пропозиції, а також регулярне висвітлення ситуації щодо надходження інвестицій в економіку України, реалізації інвестиційних проектів;

- Організація роботи з постійного інформування банківських установ, розташованих на території області, про наявні інвестиційні пропозиції щодо розвитку пріоритетних галузей та підприємств.

- Вивчення пропозицій установ комерційних банків щодо кредитування окремих підприємств на території області, складання календарного плану реалізації прийнятих до фінансування проектів;

- Надання консультаційних послуг з питань розробки бізнес-планів та підготовки висновків про доцільність їх реалізації в рамках спеціального режиму інвестиційної діяльності. Організація і проведення семінарів, конференцій з питань інвестиційної діяльності;

3.2 Впровадження нової технології трансформації пасивів для подальшого фінансування інвестиційних ресурсів

У цьому підрозділі я розглядаю питання стабілізації змінної, або “пульсуючої”, частини поточних пасивів шляхом короткострокових запозичень на міжбанківському ринку. Це дасть змогу збільшити обсяг дешевих ресурсів для використання в строкових активах банків для фінансування інвестиційної діяльності.

Ефективність діяльності банків значною мірою визначається двома головними чинниками: стабільністю ресурсів та ціною їх залучення і запозичення. Чим вони стабільніші, з більш визначеним терміном перебування в розпорядженні банку, тим результативнішим може бути їх розміщення. Але, з іншого боку, стабільніші ресурси дорожчі, їх підвищена ціна (ставка залучення) здатна поглинути значну частину доходів. Відтак проблема пошуку дешевих ресурсів, які відповідали б вимогам щодо стабільності, постає перед кожним банком.

Важливу роль у вирішенні проблеми пошуку стабільних і досить дешевих грошей відіграє формування депозитів до запитання чи залишків коштів на поточних рахунках клієнтів. Значимість використання цієї складової ресурсів загальновизнана, однак відсутні кількісні залежності й моделі, які б описували процеси трансформації ресурсів.

Мета – простежити трансформацію найнестабільнішої, чи “пульсуючої”, частини поточних пасивів (ППvаr) і вивчити можливості використання її як інвестиційного ресурсу. Для досягнення цієї мети розглядаються задачі опису процесу формування поточних пасивів і їх поелементного дослідження.

Необхідно зазначити, що ресурси банку за критерієм керованості розглядаються, з одного боку, за характером надходження, а з іншого – за характером їх залучення в активи банку. Розміщення всіх ресурсів в активи є результатом управління банківського персоналу, але залежно від якості цього управління за інших рівних умов можливі різні результати. Формування ж ресурсів, характер надходження і порядок вилучення з банку визначають їх керованість як здатність впливати на зміну обсягу і термінів перебування коштів ресурсів банку у розпорядженні банку.

У теорії банківського менеджменту ресурси банку за прогнозованістю динаміки їх формування поділяються на постійні, стабільні і некеровані. Постійні ресурси – це капітал банку в грошовій формі, тобто капітал за винятком коштів, вкладених у матеріальні та нематеріальні активи, а також його частина, зв'язана у резервах.Ці ресурси передаються банку його акціонерами (учасниками) для ведення банківської діяльності без обмеження у термінах використання і тому є їх постійною складовою. Вони не можуть бути вилучені з капіталу банку без встановлених НБУ обмежень.

До стабільних ресурсів відносять строкові депозити юридичних і фізичних осіб та позикові кошти, отримувані від інших банків у вигляді міжбанківських кредитів або в результаті емісії та розміщення цінних паперів власного боргу. Оскільки терміни перебування цих ресурсів у розпорядженні банку визначені, є змога розміщувати їх у найдохідніші строкові активи з урахуванням диверсифікованості портфеля активів і оптимізації параметрів “ризик – прибутковість”. Стабільні ресурси банку, які знаходяться в його розпорядженні протягом досить тривалих періодів, називають “довгими” грошима. Це цілком обгрунтовано, оскільки тривале перебування під впливом банківського менеджменту є їх важливою перевагою, - це дає змогу не лише отримувати досить високі доходи, а й підтримувати в необхідних межах ліквідність балансу банку, адже строкові зобов'язанння власники коштів можуть вимагати тільки по закінченні зазначених у договорах термінів. Це,у свою чергу визначає стабільність ресурсів банку, можливість їх ефективного розміщення і надійність самої установи.

Однак “довгі” ресурси є дорогими – процентні ставки за ними досить високі. Не безплатний і банківський капітал – вимоги акціонерів (учасників) щодо нього дуже істотні: по-перше – це дивіденди, а крім того – вимоги щодо капіталізації прибутку та до отримання великими акціонерами додаткових доходів з використанням переваг розпоряджатися банківськими коштами, у тому числі й у рамках обмежень чинного законодавства. Отже, ресурси банку, які складаються з капіталу та строкових залучених і позикових коштів, дають змогу сформувати найдохідніші строкові активи, але їх висока ціна поглинає значну частину доходів і обмежує можливості нарощування прибутку.

До нестабільних ресурсів банків відносять кошти до запитання, тобто гроші клієнтів на їх рахунках (поточних, розрахункових, бюджетних, кореспондентських рахунках “Лоро”). Вони поповнюються залежно від надходжень і зменшуються залежно від потреби клієнта. Для банку щоденний залишок коштів на кожному такому окремому рахунку є величиною випадковою, яка змінюється від нуля до максимальної величини коштів на рахунку залежно від індивідуальних особливостей діяльності клієнта. Депозити до запитання на окремих рахунках нестабільні – кошти їх власники можуть вимагати в будь-який час, і тому говорити про керованість, про розміщення конкретного депозиту до запитання в строкові активи не доводиться. Депозити до запитання на окремих клієнтських рахунках формуються як “короткі” й нестабільні ресурси.

Однак депозити до запитання в їх сукупності за всіма зобов'язаннями банку створюють поточні пасиви, які відкривають якісно нові можливості для розміщення цих коштів у строкові активи. З огляду на випадковий характер зміни залишків на кожному з рахунків і неможливість “обнуління” одночасно всіх рахунків при нормальній роботі банку поточні пасиви в сукупності створюють постійну, незнижувану частину коштів, яка використовується банками як стабільна складова ресурсів. Так частина “коротких” коштів до запитання трансформується в “довгі” ресурси. Вивчення процесів формування стабільної, постійної частини поточних пасивів і теоретичне обгрунтування розрахунку їх значень підтверджує можливість і доцільність їх використання як керованих ресурсів при збереженні стабільності клієнтської бази банку та стійких оборотів на поточних рахунках клієнтів.

Важливою особливістю цієї частини поточних пасивів є те, що при якісних характеристиках, схожих з характеристиками керованих, тобто “довгих” ресурсів, вони є дешевими, оскільки юридичних особам за депозитами до запитання банки сплачують зазвичай до двох відсотків річних (щоправда, іноді з метою залучення клієнтів на розрахунково-касове обслуговування і нарощування обсягів поточних пасивів практикують і підвищення цих ставок – до 10 відсотків річних). Залучення на розрахункове обслуговування якомога більшого числа клієнтів (особливо зі значними середніми залишками коштів на їх поточних рахунках) збільшує відносно стабільну частину поточних пасивів, оскільки величина їх умовно постійної частини прямо залежить від кількості клієнтів і середнього значення (математичного очікування) залишків коштів на їх рахунках.

На рис 3.1., де відображено процес формування поточних пасивів банку протягом трирічного періоду, бачимо, як у міру збільшення загальної величини поточних пасивів зростає й величина їх умовно постійної частини.

Рис 3.1. Формування поточних пасивів і їх умовно постійної частини

Природно, що постійність цієї складової поточних пасивів є досить відносною. Вона залежить від кількості клієнтів, від рівня ділової активності в державі й конкретному регіоні, від оборотів на рахунках та інших факторів, у тому числі й сезонності, що наочно відображено на рисунку. Однак грамотний банківський менеджмент забезпечує не лише підтримку рівня стабільної частини поточних пасивів, а й прогнозування динаміки обсягів поточних пасивів та можливих змін їх стабільної частини (ППсоnst), що прирівнює цю складову банківських коштів до керованих, але дешевих ресурсів, здатних формувати значний прибуток.

Із рисунка 3.1. випливає, що поточні пасиви складаються з двох різних частин. Перша – стабільна, представлена умовно постійною їх частиною (ППсоnst). Друга – змінна, чи “пульсуюча, частина поточних пасивів (ППvаr), - не підлягає “самостабілізації внаслідок взаємодії депозитів до запитання як сукупності випадкових величин і зберігає свою нестабільну, випадкову природу. Причому банк не може заздалегідь визначити конкретну величину “пульсуючих” пасивів, яка фактично складається на кінець кожного банківського дня. Процес формування поточних пасивів, схематично зображений на рисунку 3.2., засвідчує, що банк може розмістити наявні в його розпорядженні “пульсуючі” ресурси (які непередбачено з'явилися на кінець банківського дня понад рівень, необхідний для підтримання ліквідності) на міжбанківському короткостроковому ринку як кредити овернайт (МБК акт) і одержати відповідний дохід.

Рис 3.2. Формування і використання банком “пульсуючих” пасивів без їх трансформації у стабільні ресурси

Однак різниця у процентних ставках за короткостроковими міжбанківськими кредитами та строковими активами змушує шукати можливості для нарощування керованих ресурсів, припустимо, до рівня К – К (рис. 3.3.). За тимчасової відсутності чи при дефіциті коштів у межах цього рівня їх можна поповнити або перекрити дефіцит за рахунок відповідних запозичень на короткостроковому міжбанківському ринку (МБК пас). Причому на величину АК збільшуються “довгі” ресурси для кредитування суб'єктів господарювання та фізичних осіб і відповідно зменшуються ресурси для розміщення на короткостроковому міжбанківському ринку (МБК акт).

Рис 3.3. Трансформація “пульсуючих” пасивів з їх частковою стабілізацією шляхом блокування короткостроковими міжбанківськими запозиченнями

Залучення короткострокових ресурсів і заповнення ними дефіцитних періодів дає змогу ніби блокувати “пульсуючі” пасиви на заданому рівні, тобто підтримувати їх у стабільному стані на рівні К – К протягом тривалих періодів. Відтак забезпечується стабільність частини “пульсуючих” пасивів при їх доповненні запозиченнями овернайт на міжбанківському ринку. У цьому разі стабілізація некерованих ресурсів забезпечується трансформацією короткострокових пасивів методом, який можна назвати методом “часткового блокування “пульсуючих” пасивів”. При цьому “короткі” й нестабільні пасиви перетворюються в “довгі” й дешеві ресурси.

Використання цього методу пояснює наявність стійкого попиту на короткострокові ресурси на міжбанківському ринку. Прийнято вважати, що короткострокові запозичення застосовуються для регулювання ліквідності балансу банку чи підтримання в заданих межах рівня обов'язкового резервування залучених коштів. Це справді так, але питання регулювання ліквідності постає після того, як фактичне використання ресурсів перевищує рівень А – А “пульсуючих” пасивів (рис 3.3.), внаслідок чого виникає нестача коштів у періоди, що збігаються з дефіцитними областями в "пульсуючих" пасивах, які змінюються. Вихідним, первинним моментом є розміщення банком коштів у строкові активи в обсягах, які перевищують величину наявних у його розпорядженні стабільних поточних пасивів, а проблеми з ліквідністю є вторинними – вони з'являються як природний прояв використання “пульсуючих” пасивів для фінансування строкових активних операцій.

Ранжирування цих дій, правильне визначення причин і наслідків при вивченні та використанні у практичній діяльності банків закономірностей формування ресурсів та їх стабілізації дають змогу організувати цілеспрямоване використання частини “пульсуючих” пасивів у процесі банківського менеджменту для розміщення в найдохідніші строкові активи. Це у свою чергу потребує прогнозування ресурсного потенціалу, з одного боку – для найповнішого його використання, а з іншого – для запобігання можливим ризикам. “Пульсуючі” пасиви в кожному банку мають індивідуальний характер розподілу, але, як правило, проявляються у вигляді двох типових схем (рис 3.4. а) і б)).

При нормальному розподілі величина “пульсуючих” пасивів визначається межами діапазону розсіювання (ППvаr = 2 * 3s, де s - середньо квадратичне відхилення). Стабілізація доцільна до середнього рівня, чи рівня математичного очікування МS , і визначається також співвідношенням величин ставок за активами та пасивами. Виграш у тому, що “довгі” ресурси створюються за рахунок дешевих “пульсуючих” поточних пасивів додатково блокованих дешевими короткостроковими запозиченнями на міжбанківському ринку.

Рис 3.4. Приклади формування “пульсуючих” пасивів банків:

а) при нормальному (симетричному) характері розподілу;

б) при асиметричному характері розподілу.

Ризик при використанні “пульсуючих” пасивів як стабільних ресурсів проявляється у двох формах. По-перше, це ризик втрати ліквідності балансу банку, який призводить до порушення платоспроможності й виникає в разі неправильного врахування динаміка ресурсів даної установи (у тому числі й при помилковому врахуванні сезонних коливань). По-друге це ризик зменшення доходів унаслідок підвищення рівня трансформації вище рівня математичного очікування МS, причому втрачається економічна доцільність застосування методу часткового блокування “пульсуючих” пасивів, що викликано зростанням процентних ставок у міру збільшення обсягів і термінів залучення ресурсів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10