Ліцензування банківської діяльності. Поняття кредитного ринку

ж) операції з банківськими металами на валютному ринку України;

з) операції з банківськими металами на міжнародних ринках;

и) інші операції з валютними цінностями на міжнародних ринках;

2) емісію власних цінних паперів;

3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

4) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

5) здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

6) здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;

7) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

8) операції за дорученням клієнтів або від свого імені:

а) з інструментами грошового ринку;

б) з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;

в) фінансовими ф’ючерсами та опціонами;

9) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

10) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Діяльність, що регулюється нормативно-правовими актами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку і на здійснення якої потрібно мати її ліцензію, може здійснюватися банком лише після отримання ліцензії цієї комісії, що видається у порядку, визначеному чинним законодавством України.

Банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних та ювілейних монет) і страхування, крім виконання функцій страхового посередника.

2. Поняття кредитного ринку

2.1 Суть кредиту, його види

Кредит є системою стосунків по мобілізації тимчасово вільних грошових коштів і надання їх в позику на умовах зворотності, терміновості і платності. Кредит – це форма руху позикового капіталу.

Принципи кредитування є основними положеннями кредитного механізму, що визначають процес кредитування. Відповідно до Положення НБУ банківське кредитування здійснюється відповідно до наступних принципів:

·        зворотність;

·        терміновість;

·        цільова спрямованість;

·        забезпеченість;

·        платність.

В ході історичного розвитку кредит придбав багато форм:

Комерційний кредит – надання кредиту господарюючими суб'єктами один одному в товарній формі шляхом відстрочення платежу. Сучасним різновидом цієї форми кредиту є міжгосподарський кредит, здійснюваний підприємствами шляхом випуску і розміщення облігацій і інших коштовних паперів.

Банківський кредит – надається  банками і іншими кредитовий - фінансовими організаціями юридичним і фізичним особам, державі, іноземним клієнтам у вигляді грошових позик. Банківський кредит долає обмеженість комерційного кредиту і виступає головною формою кредитних стосунків.

Споживчий кредит надається торгівельними підприємствами, банками і іншими кредитно-фінансовими організаціями населенню для придбання товарів і послуг з відстроченням платежу.

Іпотечний кредит надається у вигляді довгострокових позик під заставу нерухомості для придбання житла, землі і тому подібне

Державний кредит – система кредитних стосунків, коли кредитором або позичальником виступає держава.

Міжнародний кредит є рухом позикових капіталів у сфері міжнародних економічних відносин. Надається міжнародний кредит в товарній або грошовій (валютною) формі. Носить як приватний, так і державний характер.

По термінах користування кредити бувають короткостроковими (до 1 року), середньостроковими (від 1 до 3 років), довгостроковими (понад 3 роки).

2.2 Поняття кредитного ринку, його функції

Кредитний ринок – це сфера, де купуються і продаються грошові кошти (на умовах платності, терміновості, зворотності), створені кредитовий, – грошовими і фінансовими інститутами країни.

Слід виділити п'ять основних функцій кредитного ринку:

*        обслуговування товарного звернення через кредит;

*        акумуляція або збирання грошових заощаджень (накопичень) підприємств, населення, держави, а також іноземних клієнтів;

*        трансформація грошових фондів безпосередньо в позиковий капітал і використання його у вигляді капіталовкладень для обслуговування процесу виробництва;

*        обслуговування держави і населення як джерел капіталу для покриття державних і споживчих витрат;

*        прискорення концентрації і централізації капіталу, сприяння утворенню потужних фінансово-промислових груп.

Передумовами існування кредитного ринку виступають:

1.                наявність в економіці тимчасово вільних грошових коштів у вигляді амортизаційних фондів; частини тимчасово вільних оборотних коштів (засобів на виплату зарплати, покупку сировини і ін.); засобів, що нагромаджуються для розширення виробництва; засобів бюджетної системи, цільових фондів; накопичень населення;

2.     юридична самостійність кредиторів і позичальників, що забезпечує відповідальність сторін в процесі кредитних стосунків;

3.     економічна самостійність кредиторів і позичальників, самостійність і відповідальність в ухваленні рішень і виконанні зобов'язань.

Об'єктом купівлі-продажу на кредитному ринку є гроші Центрального банку і коштовні папери: короткострокові облігації, векселі, ощадні і депозитні сертифікати, банківські акцепти і ін.

Основними учасниками кредитного ринку виступають:

ü  первинні інвестори вільних грошових коштів;

ü  позичальники в особі юридичних, фізичних осіб і держави;

ü  посередники в особі кредитовий - фінансових організацій.

Сукупність кредитово-розрахункових стосунків, форм і методів кредитування, а також кредитно-фінансових організацій, що здійснюють ці стосунки, – це кредитна система, що має три рівні:

œ Центральний банк;

œ комерційні банки;

œ спеціалізовані (небанківські) кредитовий – фінансові організації.

Банківська система зазвичай включає Центральний банк і комерційні банки. Центральний банк знаходиться на верхньому рівні кредитної і банківської системи. Як правило, це державний банк, головною метою якого є забезпечення стійкого грошового звернення в країні з метою підтримки стабільного неінфляційного економічного зростання.

Комерційні банки організовують платіжний обіг в масштабах національної економіки, створюють кредитні гроші, беруть участь в процесі того, що грошового і банківського мультиплікує.

До небанківських кредитно-фінансових організацій відносяться пенсійні фонди; страхові компанії; інвестиційні фонди, каси взаємного кредитування, ломбарди і ін.

2.3 Структура фінансово – кредитної системи

Суб'єктами при банківському кредитуванні виступають: державні підприємства; приватні підприємства і організації; акціонерні суспільства; населення; інші банки; само держава. У кредитній операції суб'єкти кредитних стосунків завжди виступають як кредитори і позичальники. Кредиторами є юридичні і фізичні особи, що надали свої тимчасово вільні засоби в розпорядження позичальника на певний термін. Позичальник - сторона кредитних стосунків, яка одержує кошти в користування (позику) і зобов'язана повернути їх у встановлений термін. Об'єктами банківського кредитування є матеріальні і нематеріальні цінності. Банківським об'єктом можуть бути: сировина, основні і допоміжні матеріали, незавершене виробництво, готова продукція, засоби в розрахунках, будівництво і так далі

Головними суб'єктами ринку є домашні господарства, фірми і підприємства, фінансові інститути і держава. Через фінансові інститути (банки, страхові компанії, цільові фонди) заощадження домашніх господарств, фірм і підприємств надходять до інших суб'єктів господарювання і дають їм змогу задовольнити потребу в коштах для розширення своєї діяльності.

Держава, надаючи кредит і отримуючи позики, відіграє вирішальну роль на фінансовому ринку. Свій вплив вона здійснює через управління відсотком, грошовою масою, кредитами, валютним курсом. Суб'єкти фінансового ринку можуть виступати в ролі позичальника та інвестора. А фінансові інститути відіграють на цьому ринку роль посередника.

 Позичальники - це фізичні або юридичні особи, які залучають кошти інших суб'єктів для розвитку своєї діяльності.

Інвестори - громадяни та юридичні особи країни, а також іноземні громадяни, фірми, держави, які приймають рішення про вкладання особистих, позичених або залучених коштів в об'єкти інвестування.

Фінансові інститути - це посередники, які забезпечують зустріч інвестора і позичальника. До них належать: банківські установи (емісійні, комерційні, інвестиційні, іпотечні, зовнішньоторговельні банки) та спеціалізовані небанківські установи (страхові й інвестиційні компанії, фінансові, пенсійні фонди, ощадні установи).

Основна функція фінансових посередників — це допомога в передачі коштів від потенційних заощаджувачів до потенційних позичальників і навпаки, їхня діяльність вигідна і для заощаджувачів (інвесторів), і для позичальників.

Тобто, фінансові посередники зменшують операційні витрати, знижують ризик, зменшують асиметричність інформації у взаєминах "кредитор (інвестор) — позичальник" (сторона, що надає позику чи інвестує гроші, має менше інформації про сторону, що її отримує).

Товарами фінансового ринку с кошти і цінні папери, які виступають об'єктами купівлі-продажу на ринку.

Гроші з економічної точки зору - це всі ліквідні активи, які можуть бути порівняно швидко та без великих втрат переведені в готівку.

Цінні папери - основний товар фінансового ринку, (Своєрідний предмет купівлі-продажу цього ринку. Цінні папери, як інструменти фінансового ринку, являють собою документи-свідоцтва про боргове зобов'язання або право власності.

Цінні папери є вагомою складовою своєрідного "товару товарів" - грошей. Вони повинні мати такі характеристики:

- стандарт — напис емітента, сума, дохід, інформація про емітента;

- ринковість — підтвердження того, що цінний папір може обертатися на ринку;

- ліквідність — свідчення того, що цінний папір може бути в будь-який момент реалізований без великих втрат;

- регулювання державою - наявність стандартів, реєстрація емісії.

За багатьма своїми функціями цінні папери тотожні грошам, що є ще однією їх економічною характеристикою. Так, емітент багатьох цінних паперів і грошей той самий — держава й уповноважені нею органи. Випуск тих і інших регулюється Урядом, Міністерством фінансів, Центральним банком, деякими іншими органами. Як гроші, так і цінні папери часом випускаються для покриття дефіциту державного бюджету, вони строго стандартизовані, мають певний ступінь захисту від підробок.

За характером нарахування плати за позику інструменти фінансового ринку можна поділити на такі основні типи:

> проста позика. Це позика в розмірі Р, яка надається за умови повернення через t років у розмірі, збільшеному на величині так званих відсоткових платежів, які нараховуються в розмірі і відсотку щорічно на суму, що перебуває у розпорядженні позичальника;

> дисконтна позика. Це позика, номінальна величина якої більша за ту величину, що фактично передається позичальнику в момент видачі позики. Різниця між цими величинами є формою позикового відсотка, який стягується авансом;

> позика з фіксованими виплатами. Це позика в розмірі Р. що надасться на І років, причому погашення позики здійснюється щорічно, починаючи з першого року, протягом І років у фіксованому розмірі Р* . Такого роду позики дуже поширені як споживчі позики;

> купонна облігація. Вона має термін погашення І, номінальну вартість Г, яка вказується на самій облігації і виплачується при погашенні облігації. До купонної облігації належать І* купонів вартістю Р* кожний, які дають право власнику облігації отримувати щорічно виплати в розмірі Р*.

Розвиток і удосконалення фінансового ринку сприяє появі різноманітних цінних паперів, які функціонують у різних його сегментах, дають можливість відкласти сьогоднішнє споживання, нагромадити заощадження, спрямувати їх у сферу підприємницької діяльності.

Таким чином, фінансовий ринок здійснює мобілізацію коштів для економічного розвитку; перерозподіл їх між галузями, областями та регіонами; забезпечує нагромадження коштів і визначає економічне зростання. Фінансовий ринок утворює достатні фонди коштів для всіх суб'єктів економіки - держави, фірм і підприємств, домашніх господарств.

 У загальному вигляді інституційну модель грошового ринку можна подати як схему потоків грошей та інструментів між трьома групами економічних суб’єктів: тими, що заощаджують гроші; тими, що запозичують гроші; фінансовими посередниками.

Кредиторами можуть бути будь-які економічні суб’єкти, що заощадили грошові кошти. Це насамперед сімейні господарства (населення), а також фірми, урядові структури, включаючи органи місцевого самоврядування, іноземні фізичні та юридичні особи. Позичальниками можуть бути ті ж види економічних суб’єктів, але на перше місце за частотою і обсягом запозичень слід поставити ділові фірми, а потім — урядові структури, сімейні господарства, іноземців. Стрілки, що показують рух грошей, спрямовані від кредиторів до позичальників, а стрілки, що відображають рух інструментів, — від позичальників до кредиторів.

Мал. 2. Інституційна модель грошового ринку

 За інституційним критерієм ринок можна поділити на два сектори:

- сектор прямого фінансування;

- сектор опосередкованого фінансування.

 У секторі прямого фінансування зв’язки між продавцями і покупцями грошей здійснюються безпосередньо, і всі питання купівлі-продажу вони вирішують самостійно один з одним. Функціонуючі тут брокери та дилери виконують скоріше технічну роль звичайних посередників, допомагаючи їм швидше знайти один одного. У цьому секторі виділяють два канали руху грошей:

- канал капітального фінансування, по якому покупці назавжди залучають кошти у свій оборот; для цього використовуються як інструмент акції;

- канал запозичень, по якому покупці тимчасово залучають кошти в свій оборот, використовуючи для цього як інструмент облігації та інші подібні цінні папери.

 Наявність сектору прямого фінансування має важливе економічне значення. Для покупців грошей розширюються можливості вибору найвигідніших умов купівлі, зниження ціни грошей та скорочення плати за користування позиками. Продавець грошей тут може знати свого покупця “в обличчя”, що дає можливість вибирати найбільш надійних позичальників, уникати зайвих ризиків. Завдяки цим перевагам сектор прямого фінансування розвивається досить інтенсивно в структурі грошового ринку. Крім того, наявність цього сектору загострює конкурентну боротьбу між фінансовими посередниками на грошовому ринку, примушує їх знижувати ціни та розширювати асортимент своїх послуг для суб’єктів цього ринку.

 У секторі опосередкованого фінансування зв’язки між продавцями і покупцями грошей реалізуються через фінансових посередників, які спочатку акумулюють у себе ресурси, що пропонуються на ринку, а потім продають їх кінцевим покупцям від свого імені. Вони створюють власні зобов’язання й вимоги, які можуть бути самостійними інструментами грошового ринку, зумовлювати появу нових грошових потоків. Тому фінансові посередники цього сектора істотно відрізняються від технічних посередників першого сектора як за своєю роллю в економіці, так і за технологічними процесами функціонування. Вони активно діють у напрямі мобілізації грошових коштів у тих суб’єктів ринку, які їх заощадили, і цілеспрямовано розміщують їх серед тих суб’єктів, які мають потребу у додаткових грошах, допомагаючи тим самим швидше, зручніше і вигідно перемістити вільні гроші від кредиторів до позичальників. Цю свою діяльність, яка ще називається фінансовим посередництвом, посередники здійснюють заради одержання прибутку, що робить її важливою сферою бізнесу.

 Сектор опосередкованого фінансування є об’єктивно необхідною складовою грошового ринку. Він не просто доповнює сектор прямого фінансування, а створює спеціальний механізм реалізації тих зв’язків між кредиторами і позичальниками, які не можуть бути реалізовані через сектор прямого фінансування. Насамперед мова йде про зв’язки, установлення яких вимагає великих витрат грошей і часу на пошуки і вивчення контрагента, чи реалізація яких пов’язана зі значними ризиками. Завдяки діяльності фінансових посередників вдається найбільш повно реалізувати всі можливості і вигоди, які властиві грошовому ринку взагалі. Тому між секторами прямого й опосередкованого фінансування існують не тільки конкурентна боротьба, а й інтеграційні процеси, зокрема активне проникнення фінансових посередників у сектор прямого фінансування як технічних посередників, кредиторів та позичальників.

ліцензування операція банк кредит ринок

Список використаної літератури

1. Банківські операції : Підручник. — 2-ге вид., випр. і доп. / А. М. Мороз, М. І. Савлук, М. Ф. Пуховкіна та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. А. М. Мороза. — К.: КНЕУ, 2002. — 476 с.

2. Центральний банк та грошово-кредитна політика: Підручник / Кол. авт.: А. М. Мороз, М. Ф. Пуховкіна, М. І. Савлук та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. А. М. Мороза і канд. екон. наук, доц. М. Ф. Пуховкіної. — К.: КНЕУ, 2005. — 556 с.

3. Васюренко О.В. Банківські операції: Навч. Посіб. – К. Т-во «Знання», КОО, 2000. – 243с. – (Вища освіта XXI століття).

4. «ПОЛОЖЕННЯ про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій» Затверджено Постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001 за N 275 Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 21 серпня 2001 р. за N 730/5921

5. Экономическая теория: МАКРОЭКОНОМИКА: Учебно-методический комплекс. – М.: 2008. – 286 с.

Страницы: 1, 2