Управління кредитним портфелем

Портфельний кредитний ризик також обумовлюється зовнішніми і внутрішніми чинниками.

Серед зовнішніх факторів – загальна економічна нестабільність, недосконалість законодавчої бази, яка постійно змінюється, негативні явища перехідного періоду, зокрема дефіцит досвідчених (із точки зору ведення бізнесу) клієнтів-позичаль-ників. За даними Світового банку, зовнішні (відносно банку) чинники спричиняють 33% втрат за позичками.

До головних внутрішніх чинників кредитного портфельного ризику належать: якісний рівень кредитної політики банку, стандарти формування портфеля позичок, кредитний моніторинг і контроль за його якістю, рівень професійної майстерності банківського персоналу тощо.

За величиною кредитного ризику індивідуальні позики можна класифікувати за групами (рис 3.1.):

Рис. 2.3. Групи класифікації кредитного ризику

♦ І – стандартні позички;

♦ II – кредити під контролем;

♦ III – субстандартні позички;

♦ IV – сумнівні;

♦ V – безнадійні.

Співвідношення груп характеризує структуру портфеля за кредитним ризиком.

Постановка проблеми. Важливою компонентою банківського менеджменту є стратегія управління ризиками. Вона повинна забезпечити мінімізацію можливих втрат при здійсненні банківської діяльності, яка в умовах ринкової економіки та конкуренції неможлива без ризику. Завдання банківського менеджменту полягає в тому, щоб у межах здійснюваних операцій мінімізувати ризик.

Водночас навіть за найумілішого управління банком і найдосконаліших рецептів ведення банківської справи, в яких враховано всі або майже всі ймовірні несприятливі події, цілковито уникнути ризику неможливо.

Хоча термін «ризик» вживається доволі часто, це поняття багатогранне і визначається по-різному. Існує також багато різноманітних класифікацій банківських ризиків і підходів до управління ними.

Цілі етапі. Ризики притаманні всім сферам банківської діяльності. Більшість ризиків пов'язана з активними операціями банку, насамперед кредитною та інвестиційною діяльністю. Діяльність щодо залучення коштів на вклади (депозити), на розрахункові та поточні рахунки також пов'язана з багатьма ризиками. Той факт, що банк здійснює одночасно й активні, й пасивні операції, вказує на додаткові чинники ризику та зумовлює розробку особливого підходу до обмеження їх впливу, що отримав назву «управління активами і пасивами». Діяльність операційних підрозділів, застосування інформаційних технологій і реалізація концепції маркетингу пов'язані з низкою функціональних ризиків, які теж можуть негативно позначитися на прибутку та капіталі банку. Нарешті, на банк у цілому впливають зовнішні ризики; деякі з них (наприклад, ризик невідповідності умовам державного регулювання) мають першорядне значення для його діяльності. Тому управління ризиком входить до числа ключових завдань стратегічного управління банком.

Банківські ризики можна поділити на дві категорії:

♦ ризики, що піддаються кількіснійоцінці;

♦ ризики, що не піддаються кількісній оцінці.

До банківських ризиків, що піддаються кількісній оцінці, належать фінансові ризики, пов'язані з несприятливими змінами в обсягах, дохідності, вартості і структурі активів та пасивів банку.

До банківських ризиків, що не піддаються кількісній оцінці, належать функціональні ризики, які стосуються процесу створення будь-якого банківського продукту чи послуги, та зовнішні ризики.

Функціональні ризики виникають унаслідок неможливості своєчасно і в повному обсязі контролювати фінансово-господарську діяльність, збирати й аналізувати відповідну інформацію. До зовнішніх ризиків належать ті нефінансові ризики, які, на відміну від функціональних, є зовнішніми щодо банку. Функціональні та зовнішні ризики не менш небезпечні, ніж фінансові, але їх важче ідентифікувати й визначати кількісно. Зрештою вони призводять до фінансових втрат. Усі банківські ризики несуть у собі наявний або потенційний ризик для надходжень і капіталу банку.

Охарактеризуємо основні види банківських ризиків.

Фінансові ризики: Кредитний ризик банку – це міра (ступінь) невизначеності щодо виникнення небажаних подій при здійсненні фінансових угод, суть яких полягає в тому, що контрагент банку не зможе виконати взятих на себе за угодою зобов'язань і при цьому не вдасться скористатися забезпеченням повернення позичених коштів. Оперуючи поняттям кредитного ризику комерційного банку, потрібно розрізняти такі терміни [2]:

—кредитний ризик щодо кредитної угоди – ймовірність того, що позичальник (боржник) не зможе повернути борг згідно з умовами договору (угоди), і при цьому банку не здасться своєчасно та в повному обсязі скористатися забезпеченням позики для покриття можливих втрат;

—портфельний кредитний ризик – середньозважена величина ризиків щодо всіх угод кредитного портфеля, де вагами є частки сум угод у загальній сумі кредитного портфеля.

Необхідно зазначити, що з кредитним ризиком пов'язані не лише кредитні операції комерційного банку (як балансові, так і позабалансові), а й інвестиційні (формування портфеля цінних іаперів), гарантійні послуги, операції з іеривативами, а також послуги кредитного характеру (лізинг, факторинг тощо).

Кількісний аналіз кредитного ризику комерційного банку здійснюється ї використанням методу фінансових коефіцієнтів, статистичних та експертних методів.

Метод фінансових коефіцієнтів полягає у розрахунку відносних показників, які характеризують підприємство з огляду на стан його ліквідності, рентабельності і фінансової стійкості, і порівнянні їх із нормативними (кри-теріальними) значеннями. Не заперечуючи переваг цього методу, все ж слід зазначити, що він не позбавлений певних недоліків. Так, не завжди можна зробити однозначний висновок про те, наскільки кредитоспроможним є позичальник, оскільки значення одних його коефіцієнтів відповідають нормативним, а значення інших – ні.

Серед статистичних методів оцінки кредитного ризику варто виокремити метод дискримінантного аналізу, який дає змогу розбивати позичальників на класи. Зокрема, за допомогою цього методу можна побудувати класифікаційні моделі для прогнозування результатів кредитної угоди (виконає позичальник умови чи ні). У міжнародній банківській практиці найвідоміші з таких моделей – Z‑модель Альтмана, модель Фулмера, які використовуються для прогнозування банкрутства підприємства, і модель нагляду за кредитами Чессера. Останніми роками набули поширення ще дві категорії моделей оцінки кредитного ризику: структурні моделі (structural models), засновані на дослідженнях Р. Мертона, та моделі скорочених форм (redused form models).

Проте використання перелічених моделей у вітчизняній банківській практиці є необгрунтованим. На наш погляд, доцільно побудувати аналогічні моделі, які відповідатимуть реаліям вітчизняної економіки і враховуватимуть, зокрема, галузевий та часовий чинники.

Статистичні методи оцінки кредитного ризику потребують значних масивів даних, яких може просто не бути. Тому через нестачу чи брак інформації здебільшого доводиться застосовувати експертні методи.

Суть експертних методів полягає в обробці суджень досвідчених фахівців банківської справи щодо ймовірності виникнення різних значень збитків або тієї чи іншої несприятливої (небажаної) події у процесі банківського кредитування. Одним із наочних прикладів оцінки кредитного ризику експертними методами є рейтингові методи оцінки кредитоспроможності позичальника, досить поширені у вітчизняній банківській практиці.

Сукупний кредитний ризик комерційного банку можна розрахувати за формулою:

(1)

де l – сподівана (середня) величина втрат за кредитним портфелем;

 – поправковий коефіцієнт (кван-тиль), що визначає положення значення випадкової величини (симетрично в обох «хвостах» розподілу) відносно середнього, вираженого в кількості се-редньоквадратичних відхилень;

Qi(j) – стандартне відхилення можливих втрат за i‑ою (j – ою) кредитною угодою;

p – коефіцієнт кореляції ймовірностей дефолту i‑го та j‑го позичальника.

Щодо методів зниження кредитного ризику комерційного банку, то їх можна поділити на дві групи: зовнішні та внутрішні.

У разі застосування зовнішніх способів зниження кредитного ризику банк прагне перерозподілити ризик, перекладаючи його частини на інших суб'єктів та/чи об'єкти.

Найпоширенішими зовнішніми способами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування.

Сенс застави в тому, що в разі невиконання позичальником забезпеченого заставою зобов'язання банк має право повернути собі борг за рахунок коштів, отриманих від реалізації заставленого майна, маючи при цьому пріоритет перед іншими кредиторами. Відтак, застава як спосіб зниження кредитного ризику – це, по-перше, конкретизація та посилення права кредиторської вимоги, а по-друге, – право на перевагу. Для договору застави характерна підпорядкованість чинності основного боргового зобов'язання: якщо воно з якихось причин виявиться недійсним, то й договір застави також не спричинить ніяких правових наслідків.

Гарантія (порука) – це зобов'язання гаранта (поручителя) перед кредитором боржника (позичальника) відповідати за виконання боржником свого зобов'язання у повному обсязі або частково. Гарантія (порука) як спосіб зниження кредитного ризику у вітчизняній практиці має три основні специфічні риси: 1) підпорядкованість відповідальності гаранта (поручителя) чинності основного боргу; 2) однорідність основного та додаткового боргових зобов'язань; 3) виникнення ще одного боржника без втрати попереднього (першочергового) і без зміни кредитора за основним зобов'язанням. За допомогою гарантії (поруки) банк фактично перерозподіляє ризик. у такий спосіб зменшуючи його.

Ще одним зовнішнім способом зниження кредитного ризику є страхування. Його суть полягає у повній передачі ризику страховій установі. Кредитний ризик за допомогою страхування можна зменшувати двома способами. Перший полягає у тому, що позичальник укладає зі страховою компанією договір про страхування своєї відповідальності за непогашен-ня кредиту, тобто страхувальником є позичальник. У другому випадку страхувальником є кредитор (банк), страхуючись від кредитного ризику.

Суть внутрішніх способів зниження кредитного ризику комерційного банку полягає в самострахуванні банком можливих втрат. Основними внутрішніми способами є лімітування, диверсифікація та створення резервів.

Лімітування – це встановлення ліміту, тобто граничних сум здійснюваних кредитних операцій. Як приклад можна навести нормативи кредитного ризику, встановлені Національним банком України для комерційних банків: максимальний розмір ризику на одного позичальника; норматив «великих» кредитних ризиків; норматив максимального ризику на одного інсайдера; норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам. Лімітування спрямоване на обмеження зважених кредитних ризиків (ризиків у грошовому вираженні) комерційного банку.

Диверсифікація – найпростіший та універсальний метод зниження портфельного кредитного ризику. Вона передбачає: 1) диверсифікацію позичальників за галузями; 2) диверсифікацію кредитів за розмірами, строками, видами відсоткових ставок; 3) диверсифікацію способів забезпечення повернення кредитів.

Ще одним внутрішнім методом зниження кредитного ризику банку є створення резервів на покриття можливих втрат при здійсненні кредитної діяльності.

Депозитний ризик комерційного банку – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості переведення розрахункового або поточного рахунку до іншого банку чи дострокового вилучення вкладу.

За міру (ступінь) депозитного ризику можна взяти один із коефіцієнтів нестабільності депозитів:

К1 = (Сума достроково знятих депозитів терміном t) / (Загальна сума депозитів терміном t);

К2 = (Кількість достроково знятих депозитів терміном t) / (Загальна кількість депозитних договорів, укладених на термін t).

Щодо методів зниження депозитного ризику, то найефективнішими з них є диверсифікація вкладників та лімітування, тобто встановлення граничної суми вкладу.

Валютний ризик комерційного банку – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення ним втрат через коливання валютних курсів і цін на банківські метали. Цей ризик є наслідком незбалансованості активів і пасивів банку стосовно кожної з валют і стосовно кожного із банківських металів за термінами і сумами.

Один з методів вимірювання валютного ризику, відомий як Value at risk (VAR), застосовують особливо широко останніми роками – сьогодні він використовується міжнародними банківськими організаціями (В18, наприклад) як основний при встановленні нормативів величини капіталу банку щодо ризику його активів.

В основі розрахунку VAR – визначення одноденної мінливості (вола-тильності) валютних курсів, тобто того, наскільки можуть змінюватись валютні курси за день. Найчастіше за міру одноденної мінливості беруть середньоква-дратичне відхилення у відсотках, яке можна розрахувати на основі історичних даних. Для часових горизонтів, які перевищують один день, припускають що волатильність валютних курсів пропорційна тривалості часового горизонту прогнозування. Це дає змогу отримати оцінку валютного ризику на необхідну перспективу шляхом масштабу-вання одноденної величини VAR. VAR із часовим горизонтом T днів і довірчим інтервалом х% за припущення відсутності хаосу можна розрахувати за законом дисперсії фрактального броунівського руху [4]:

 (2)

де  – поправковий коефіцієнт (квантиль), що визначає положення значення випадкової величини (симетрично в обох «хвостах» розподілу) відносно середнього, вираженого в кількості середньоквадратичних відхилень. (Так, для найчастіше використовуваних значень довірчого інтервалу в 95 та 99% відповідні квантилі дорівнюватимуть 1.65 і 2.33 середньо-квадратичного відхилення);

Q – середньоквадратичне відхилення (одноденна волатильність) валютного курсу у відсотках.

Деякі автори, зокрема [3], вважають, що інколи доцільно відмовитися від наведеного спрощеного варіанта формули , в якому ступінь хаотичності валютних курсів, курсів цінних паперів та інших даних – експонента Херста (Н) – приймається рівним 0.5. Цей показник вказує, що дані є персистентними (Н > 0.5), чи навпаки (Ж 0.5), або ж свідчить про відсутність хаосу (Н= 0.5). У першому випадку за періодами зростання (падіння) випадкової величини йдуть в основному періоди подальшого зростання (падіння), у другому – навпаки, за періодами зростання (падіння) йдуть переважно зворотні тенденції падіння (зростання) – все це випадки процесу, що характеризується деякою пам'яттю і називається фрактальним броунівсь-ким рухом. При Н= 0.5 хаос відсутній, і має місце класичний броунівський рух, що не передбачає пам'яті.

Зазначимо, що оцінка VAR за формулою (2) є прийнятною лише для порівняно невеликих інтервалів часу, при цьому її точність знижується зі збільшенням часового горизонту.

Оцінка валютного ризику комерційного банку із застосуванням VAR‑технології здійснюється у кілька кроків. Перший крок – визначення розміру відкритої позиції, що піддається ризику, за кожною іноземною валютою. Такі позиції мають бути перераховані у національну валюту за офіційними валютними курсами на момент оцінки ризику (цей процес називається markto-market, або розрахунок ринкової вартості позиції). Другий – визначення мінливості (волатильності) валютних курсів. Третій – розрахунок VAR кожної з відкритих позицій, виражених у національній валюті. Він дорівнює добутку ринкової ціни позиції на мінливість валютного курсу. Четвертий крок – визначення валютного ризику комерційного банку (який не дорівнює сумі VAR кожної з відкритих валютних позицій, оскільки коефіцієнт кореляції між змінами курсів валют, як правило, не дорівнює 1 або -1).

Валютний ризик щодо загальної відкритої валютної позиції комерційного банку – VARn можна визначити за такою формулою:

; (3)

де S – загальна відкрита валютна позиція банку в гривневому еквіваленті:

VARi(j) – максимально можлива зміна курсу i‑тої (j‑тої) іноземної валюти щодо національної за період, протягом якого не може бути закрита валютна позиція;

Хi – частка (питома вага) i‑тої (j‑тої) іноземної валюти у гривневому еквіваленті в загальній відкритій валютній позиції банку в гривневому еквіваленті:

p – коефіцієнт кореляції між змінами курсів /-тої тау-тої іноземних валют щодо національної валюти.

Зазначимо: якщо комерційний банк займає за певною іноземною валютою довгу валютну позицію (активи банку в цій валюті перевищують його пасиви в цій валюті), то у формулу (3) максимально можлива зміна курсу даної іноземної валюти щодо національної підставляється зі знаком «+»; якщо коротку (пасиви банку в цій валюті перевищують активи в цій же валюті) – зі знаком «».

Для зниження валютного ризику комерційний банк може використовувати такі прийоми:

1. Надання позички в одній валюті з умовою її погашення в іншій з урахуванням форвардного курсу, зафіксованого в кредитному договорі. Такі заходи дають змогу банку застрахуватися від можливого падіння курсу валюти, в якій надано кредит;

2. Хеджування за допомогою деривативів (форвардних контрактів, ф'ючерсів, опціонів);

3. Диверсифікація коштів банку в іноземній валюті. Суть цього методу зниження валютного ризику полягає у здійсненні операцій не з однією, а з кількома валютами, які не є корельо-ваними;

4. Страхування валютного ризику, що передбачає передачу банком усього ризику страховій компанії;

5. Визначення оптимальної структури загальної відкритої валютної позиції, яка забезпечує мінімальний ризик.

Відсотковий ризик комерційного банку–це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення банком втрат через несприятливі зміни відсоткових ставок. Цей ризик є наслідком незбалансованості активів і пасивів з плаваючою відсотковою ставкою.

Основним методом оцінки відсоткового ризику банку є аналіз гепа.

Геп – різниця між величиною чутливих до зміни ставки відсотка активів і пасивів банку, які необхідно переоцінити або погасити до певного терміну.

Чутливими до змін відсоткової ставки активами є видані кредити, придбані банком облігації, доходи майбутніх періодів тощо, чутливими до зміни відсоткової ставки пассивами кошти на розрахункових і поточних рахунках, депозити й отримані міжбанківські кредити. Нечутливі пасиви це фонди комерційного банку (статутний, резервний та інші).

Принципи управління гепом можна сформулювати так:

1.Зміна відсоткового прибутку, який отримується при заданному співвідношенні активів і пасивів, у результаті зміни відсоткової ставки залежить від величини гепа;

2.У випадку негативного гепа при зростанні ставки відсотка відсотковий прибуток зменшиться, а при її зниженні – зросте. Навпаки, при позитивному гепі відсотковий прибуток збільшується зі зростанням ставки відсотка, а з її зниженням – зменшується;

3.Поняття гепа нерозривно пов'язане з термінами погашення або переоцінки пасивів та активів. Коли ці терміни суттєво різняться, виникає так званий ефект Стігума-Бренча, згідно з яким, якщо пасиви (активи) багатократно переоцінюються до того, як здійснюється переоцінка активів (пасивів), це визначатиме позицію гепа, який розраховується на момент переоцінки;

4.Позиція гепа визначається характером діяльності комерційного банку.

Аналіз дюрації становить суть класичного підходу до оцінювання процентного ризику.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16