Ссавці моря

Є ще ларга — плямистий тюлень, що живе в північних водах Європи, Америки й Азії. Крилатка, чия шкіра прикрашена тонкими білими кільцями, вибрала простори Берингове і Чукотського морів. Лахтак, чи морський заєць, плаває в самих холодних морях, зовсім уже біля полюса.

Гренландські тюлені-лисуни все літо полюють за рибою, кальмарами і рачками далеко на півночі Атлантичного і Північного Льодовитого океанів, у самих льодів — на сході запливають до Карського моря. Восени вони збираються в невеликі зграї і пливуть на південь. У грудні вже тисячі їх копошаться і плазують на льодах Білого моря.

Наприкінці зими в тюленів народжуються пухнасті, білосніжні (з ледве жовтуватим відтінком) дитинчата, мисливці звичайно називають їх біляками. Протягом місяця мати годує їх своїм молоком, потім поступово починає вчити рибальству. А в травні усі вони, і маленькі і великі, пливуть на північ, до Льодовитого океану.

У полярних льодах Шпіцбергена вони зустрінуться зі своїми побратимами, що зимували біля острова Ян-Майен. Щоб усім вистачило місця і риби, гренландські тюлені поділили між собою зимові квартири. Одні зимують біля острова Ньюфаундленда, інші — на Ян-Майені, а третім прийшлося до смаку плавучі льоди в Білому морі. Крім цих трьох лежбищ, ніде більше гренландські тюлені узимку не зустрічаються.

Моржі

Морж — особливий представник ластоногих. Живе він біля узбережжя островів Північного Льодовитого океану, але на берег вибирається лише для вирощування і виховання підростаючого покоління. Морж дуже велика тварина, у довжину він виростає до 5 м і важить при цьому близько 1,5 т. Незграбне, велико подібне тіло покрите грубою зморшкуватою шкірою, що збирається в товсті складки. Голова досить невелика із широким плоским носом в обрамленні твердої щетини вусів. У самок і в самців по кутах рота ростуть великі білі бивні — особливі ікла, більше таких немає ні в кого. Задні ласти маленькі, майже непомітні. У молодих моржів шкіра покрита короткою густою вовною, з віком звір лисіє. Колір шкіри тварини змінюється в залежності від навколишніх умов: якщо морж довго пробув у воді, то його шкіра відливає синявою; полежавши кілька годин на теплому бережку і зігрівшись, він стає рудувато-коричневим, тому що кров доходить до поверхні тіла. У могутніх старих самців уся шкіра покрита бойовими шрамами і рубцями — це нагадування про колишні сутички із суперниками.

Грізні ікла такої великої тварини вселяють деяке побоювання. Насправді морж знаходить своїй грізній зброї цілком мирне застосування: він переорює іклами морське дно в пошуках улюбленої їжі — молюсків. Зануривши бивні в мул майже цілком, він робить ними довгу борозну. Після цього можна спостерігати дивне видовище: морж витягає перед собою ласти і починає спливати, потираючи один ласт по іншому. У товщі води за його спиною залишається смуга каламуті. Майже піднявшись до поверхні, він занурюється, і усе починається спочатку. Варто уважно придивитися, і зміст таємничих дій стає ясний: у такий спосіб він збирає і чистить черепашки.

Морж

Спочатку він ластами збирає пригорщу раковин, а потім, піднімаючи, поступово перетирає їх, потім розкриває ласти, і молюски починають опускатися на дно, причому відламки раковин тонуть повільніше, так що цей хитрун з'їдає вже очищений обід.

Така дієта просто чудова, але, на жаль, вона влаштовує не всіх моржів, іноді серед них зустрічаються дійсні хижаки, що полюють на нерп, тюленів, що нападають навіть на людей. Найчастіше морж звикає до м'яса, спробувавши його випадково, але після цього він уже ніколи не повернеться до колишньої їжі. Таких моржів чукчі називають келючами і сильно остерігаються їх.

Під час свого перебування на березі моржі збираються величезними групами. Часом вони лежать так тісно, що новим тваринам просто не вистачає місця і вони змушені лягати зверху на тих, хто приплив раніш. Утім, ті не заперечують, хіба що іноді хтось поворухнеться, щоб перемінити позу на більш зручну. На окремих пляжах, а частенько і прямо на крижинах розташовуються на відпочинок самки з дитинчатами — так менше ймовірність того, що незграбні дорослі моржі задавлять малят.

СИРЕНИ, ЧИ МОРСЬКІ КОРОВИ

У зграї сирен два сімейства, дюгони і ламантини, два сучасних роди і чотири види. Сирени — морські тварини, живуть у теплих прибережних водах Атлантичного, Індійського і Тихого океанів. Харчуються водоростями, прибережником, різними іншими водяними рослинами і мулом. На берег ніколи не виходять, народжуються і вмирають у воді.

Зовні сирени не зовсім схожі на тюленів, але задніх ластів у них немає, тільки передні, зате є хвостовий плавець: округлий (у манатів) чи з невеликою вирізкою (у дюгонів); ласти його розташовані, не вертикально, як у риб, а горизонтально, як у китів. Скелет задніх кінцівок змінений майже цілком. Від хрестця залишилися лише дві чи чотири кістки. Шкіра товста, до п'яти сантиметрів, складчаста, майже безволоса, лише рідкі щетинки розкидані на ній.

Іклів немає (були в деяких вимерлих видів), верхні різці, не дуже схожі на бивні (довжиною до 20 сантиметрів), лише в самців дюгонів. Корінних зубів у манатів до десяти в кожній половині щелепи, верхній і нижній, і звичайно лише по три у дюгонів. Як і в слонів, у міру зносу передні випадають, а позаду наростають нові. У самок пара сосків на грудях, як у слоних. Ці й інші морфологічні риси, особливо виражені у вимерлих сирен, вказують на їхнє загальне зі слонами походження від древніх першокопитних звірів, у пам'ять про які деякі ламантини і донині носять на передніх ластах рудиментарні «нігті».

Сирени

Колись у фінікійців був верховний бог Дагон — бородань з короною на голові і риб'ячим хвостом замість ніг. А в Древній Греції жили молоді діви сирени, що своєю красою і співом затягали і присипляли мандрівників, що потім гинули. У ще більш древні часи предки морських корів залишили сушу і пішли в море. Але з двадцяти родів сирен тільки три дожили до появи людини: один з них — стеллерова корова — вже знищена. Залишилися в Тихому й Індійському океанах дюгонь, а в Атлантичному — ламантин (американський, амазонський і африканський) — єдині на сьогоднішній день травоїдні морські ссавці.

Наукова назва ламантина, манат, переводиться як «рукастий», самка ламантина годує своє дитинча, тримаючи його ластами біля грудей. Такий «людський» спосіб годівлі, швидше за все, і послужив основою для легенди про прекрасних дів-русалок, що живуть у морських глибинах. Тими ж ластами манат допомагає собі харчуватися: заштовхує водорості по глибше в пащу, під час годівлі він пересувається, тримаючись «руками» за дно.

Живуть ламантини в озерах і ріках Америки, на прибережних обмілинах у морі. Їжа займає чверть життя цього звіра. У день манат з'їдає близько 100 кг їжі, при цьому його власна вага близько 500 кг. Ситий гігант тихо пливе за течією, виставивши на поверхню бік чи черево, чи ж зовсім осідає на дно, а численні риби, що припливають, збирають з його тіла дрібні водорості і паразитів.

Ламантин

Ламантин не піднімається дихати кожні 3—5 хвилин, у нерухомості він може протриматися під водою хвилин 20, за рахунок запасу повітря у величезних легенях. Тільки уявіть собі — у триметрової тварини легені досягають у довжину 1 м.!

Узимку ламантини збираються біля теплих джерел — природних і створених людиною. Улітку ж вони знову розсіюються: деякі запливають на багато сотень кілометрів. Цьому можна здивуватися, тому що звичайно ламантини плавають з дуже невеликою швидкістю. Лише у випадку небезпеки, а ворогів у нього небагато — людина так тигрова акула, звір починає відштовхуватися хвостом і плисти досить швидко. Це єдиний захист мирного створіння, у якого немає ні пазурів, ні гострих зубів.

У повсякденному житті ламантинів велика радість — спілкування; вони грають, покусуючи і погладжуючи один одного, обіймаються ластами, виставляють для подиху ніс до носа, плавають один за одним чи поруч; переговорюються скрипами, вересками чи свистом. Навіть коли відразу декілька самців доглядають протягом довгого часу за однією самкою, вони не влаштовують кровопролитних бійок, а всього лише грайливо штовхаються. Самка родить одне велике дитинча, з яким знаходиться разом біля двох років. Весь цей час вона вчить його: показує розташування теплих джерел, багаті підводні зарості, зручні шляхи пересування.

Пійманий ламантин швидко прив'язується до людини. Відомий випадок, коли в невеликому озерці протягом 26 років звір охоче припливав на людський заклик. Але тоді ж з'ясувалося, що м'ясо ламантина дуже смачне. Так почалося безжалісне винищування беззахисних тварин. У наші дні вони найчастіше гинуть при зіткненні з кораблями.

Родичі ламантинів — дюгони — живуть на океанічних і морських обмілинах, там, де вода добре прогрівається сонцем і багато водоростей. Живуть вони в прибережних водах Червоного моря, в Індійському океані біля східного узбережжя Африки, уздовж азіатського узбережжя й біля островів у Бенгальській затоці, біля берегів Шрі-Ланки, Індонезії, Північній Австралії і Філіппін.

Живуть корови-русалки сімейними парами: мама, тато і маля. Життя їх протікає розмірено і неквапливо: ситний обід, що плавно переходить у вечерю, теплі морські ванни і солодкий сон до наступного обіду. Усім би гарне таке життя, якби не людина. На жаль, зовсім незрозуміло з якої причини,

Дюгонь

люди вирішили, що жир, м'ясо і «сльози» дюгоня (жирове змащення, що стікає в кутки очей, коли пійману тварину витягнуть на берег) дуже цілющі і мають лікарські властивості при самих різних недугах. Через те на дюгонів полюють усюди — зі списами і сітками, тепер їх залишилося зовсім мало.

З часу відкриття стеллерової корови до того дня, коли вона зникла з обличчя землі, пройшло дуже мало часу. У 1741 р. відбулася експедиція знаменитого дослідника Вітуса Берінга. До нещастя, під час подорожі командор помер, а його команда була змушена після аварії корабля надовго затриматися на Командорських островах. До складу експедиції входив молодий натураліст Георг Стеллер. Під час дослідження острова, на який вони потрапили, учений помітив неподалік від берега щось дивне: там серед морських хвиль плавно погойдувалися якісь гігантські істоти, які своїм видом нагадували не то мокрі камені, не то затонулі човни. Тварини повільно плавали біля берега і періодично пірнали, піднімаючи хмари бризів.

Тоді в натураліста не було можливості по уважніше вивчити нових звірів. У людей з'явилися більш важливі задачі: їм потрібно було вижити в суворих північних умовах, наближалася зима, і до неї необхідно було готуватися, ослаблих мореплавців долали численні хвороби. Наступна зустріч з невідомими істотами відбулася лише через півроку. Морякам необхідно було поповнити запаси припасів, і вони вирішили пополювати на цих тварин. Звичайно, звір міг виявитися хижаком і люди самі стали б бажаним обідом, але положення було таким безвихідним, що нічого іншого їм не залишалося. Мисливцям повезло — грізні на вид звірі виявилися неповороткими і цілком мирними.

Діставши гарпуни і багри, моряки напали на страшних чудовиськ. Коли одне з них витягли на сушу і гарненько розглянули, то стало ясно, що це зовсім нова і невідома науці істота. Дивна здобич одночасно схожа на тюленя і кита. Стеллер звернув увагу на те, що тварина дуже нагадувала ламантинів, тільки її розміри були в два рази більше. Такого гіганта серед морських корів ще ніхто не зустрічав.

На щастя, незважаючи на зайнятість і сильну втому, Стеллер зміг докладно описати у своєму щоденнику невідоме створення, розповісти про його поводження і звички. Тільки завдяки йому наука тепер знає про морську корову-капусницю (ще одна назва стеллерової корови) досить багато. Крім Стеллера, ніхто з учених-біологів не встиг її побачити.

Відповідно до опису натураліста, корови покриті дуже товстою і міцною шкірою чорного кольору, безволосою і горбистою. Голова капусниці невелика, очі маленькі, що зовсім потонули в складках шкіри, вух нема, замість них лише невеликі дірочки, що закриваються шкірною складкою, коли тварина занурюється у воду. Тулуб звужується до голови і хвоста, хвіст трохи нагадує китовий.

Стеллер пише, що найчастіше капусниць можна було зустріти на мілководді, де вода добре прогрівається сонцем, а дно покривають пишні зарості морських водоростей. Паслися тварини великими групами, що розділялися на сімейні пари з дитинчатами, але усі плавали поруч один з одним. Під час зимових штормів звірам доводилось дуже важко, трави ставало менше, а сильні бурі частенько калічили корів і викидали їхні тіла на берег.

Морські гіганти, на своє лихо, були дуже довірливі і частенько підпускали людей майже впритул.

Коли вони плавали неподалік від берега, то на їхні спини постійно сідали птахи, збираючи всякий дріб'язок, що оселився на шкірі капусниць. Під час годівлі корови могли надовго затримувати подих і виринали лише через 10—15 хвилин, щоб галасливо віддихатися. Після ситного обіду вони відпливали недалеко від берега і засипали, — здавалося, що люди їх зовсім не турбують.

Моряки регулярно полювали на дивних звірів: м'ясо їх виявилося ніжним і смачним. Мирним створінням було важко чимось захистити себе від нападу, але все-таки одноплемінники ніколи не кидали своїх у біді. Уся череда намагалася врятувати нещасну жертву, і іноді їм це вдавалося. Особливо разюча та вірність, з якою самець випливав за своєю пійманою подругою: навіть коли вона вже мертва лежала на березі, він не відразу залишав її.

Досить довго, потерпівша аварію корабля експедиція, знаходилася на маленькому острівці, але все ж таки ціною героїчних зусиль люди змогли повернутися додому. Причому повернулися вони переможцями, їм вдалося привезти не тільки карти нових земель, але і великий вантаж дуже дорогих і рідких хутр. Довідавшись про це, багато заповзятливих торгових людей вирішили відправитися в подорож по тим краям, де можна було зустріти різних звірів, які ще не навчилися боятися людини. Тоді ж і почалося безжалісне винищування морських корів. Мисливські експедиції одна за іншою припливали до берегів Командорських островів, і капусниці виявилися для них приємним сюрпризом. Адже тепер можна було не витрачати багато часу на полювання — один убитий морський гігант міг забезпечити м'ясом десять чоловік на цілий тиждень.

Йшли роки, полювання на капусниць продовжувалася. Через 27 років з моменту відкриття була з'їдена остання корова. Як стверджують старі джерела, це сталося в 1768 р. Цілий вид живих істот був просто з'їдений безтурботними людьми ледве більше, ніж за чверть століття. На пам'ять іншому людству, немов гіркий докір, залишилися нечисленні кістяки, суха шкіра й олівцеві замальовки живих капусниць. Здавалося б, це кінець сумної історії людської жадібності і дурості. Але існує надія, що в розповіді може бути зовсім інший фінал.

З тих пір як відбулася експедиція командора Берінга, пройшло більше ста років, і в 1879 р. учені довідалися зовсім неймовірну річ: жителі острова Берінга затверджували, що під час риболовлі зустріли дивних тварин. По їхніх описах дослідники зрозуміли, що мова йде про стеллерову корову, Відтоді в газетах періодично з'являються різні заяви про зустріч з вимерлими тваринами. Багатьом з них просто не можна не повірити. Наприклад, у 1962 р., під час наукової експедиції російські вчені помітили біля узбережжя Камчатки плаваючих неподалік від берега величезних чорних звірів, що походили не те на моржів, не те на дельфінів, тільки величезних розмірів.

Через кілька років камчатські рибалки розповіли місцевим натуралістам, що бачили біля берегів одного острова дивних тварин, і дали їхній докладний опис. Коли їм показали малюнок із зображенням стеллерової корови, вони відразу ж пізнали її. Учені не могли повірити, що капусниці ще десь зустрічаються, але в моряків не було причин для обману. Науковий світ розділився на два табори. Одні вважали усі свідчення неправдою і містифікацією, інші заявляли, що не виключено можливість існування стеллерових корів і в наші дні — океан великий, і вони цілком могли вижити де-небудь у лабіринті Командорських островів. Нам залишається тільки сподіватися, що дивні і цікаві морські ссавці ще зустрінуться людям на морських просторах, і знову буде шуміти прибій, а хвилі стануть гладити спини добродушних капусниць.

ЛАРГА - Phoca largha

Ларга чи плямистий тюлень зустрічається в Японському морі цілий рік. Довжина дорослих самців і самок до 190-220см., максимальна вага восени може складати 130-150кг, навесні звичайно не перевищує 80-100кг. Окрас тюленів досить різноманітний і може змінюватися від сріблисто-сірого до темно-сірого. По всій спині, на боках і череві знаходяться дрібні чорні чи бурі плями неправильної форми. Улюбленими місцями тюленів є мілководні бухти, невеликі острови й окремі групи каменів поблизу узбережжя. Треба сказати, що даний вид дуже обережний, боїться людини і при постійному занепокоєнні залишає обжиті місця. У Японському морі ларга досить широко розселена уздовж узбережжя. Великих скупчень тюлені не утворюють, лежбища можуть нараховувати від декількох десятків до 100 і більш тюленів. Навесні, можна спостерігати скупчення ларги в Татарській протоці і на північно-західному узбережжі Сахаліну.

В Примор'ї ларга досить звична в затоці Петра Великого. З руйнуванням льодового покриву в березні-квітні її можна побачити на крижинах безпосередньо з будинку Інституту біології моря. У недалекому минулому (початок XX століття) існував навіть промисел ларги під Владивостоком, де добували до сотні тюленів. Чисельність ларги в затоці Петра Великого помітно зросла з організацєю Державного морського заповідника, ініціаторам створення якого став академік А.В. Жирмунський. В останні роки збільшилася чисельність ларги в районі о. Фальшивий (камені Бутакова), кекуры Баклан’ї й О. Бельцова. Найбільш велике лежбище ларги (до 500 голів) знаходиться на о. Матвєєва.

Ларга хоч і вважається рибоїдним тюленем, однак у її раціоні не останню роль грають креветки, дрібні краби і восьминоги, яких вона з успіхом добуває в прибережній зоні. Роди в тюленів відбуваються в Амурській затоці в лютому-березні. У більш північних районах Японського моря період народження дитинчати перейде на більш пізніші терміни березень-квітень. Ларгеня народиться в білому убранні, через що й одержав назву «бельок». У місячному віці ларгенятко здобуває плямисте забарвлення, типову для дорослих осіб. До місячного віку дитинча харчується в основному молоком матері, потім починає поступово освоювати дарунки моря - ловить дрібних крабів, креветок і восьминогів. Початковий етап видобутку проходить при особистій участі самки з якою він знаходиться. До осені щенята підростають і здатні переходити на самостійне харчування. Прихильність до батьків у щенят зберігається приблизно більше року, тюлені як правило на залежаннях лежать разом.

ПІВНІЧНИЙ МОРСЬКИЙ КОТИК - Callorhinus ursinus

Північний морський котик є коштовним промисловим об'єктом. Хутро котиків має високу якість і тривалий час користувалося великим попитом на зовнішньому і внутрішньому ринках. Морські котики - тварини середніх розмірів з чітко вираженим половим диморфізмом. Довжина дорослих самців-сікачів 180-210 см., вага 190-320 кг, самки значно поступаються у розмірах (120-140 см.) і вазі тіла (35-60кг). Полової зрілості самки досягають у віці трьох років, самці - у 3-4 роки, однак у цьому віці самці-холостяки не беруть участь у розмноженні через сильну конкуренцію з боку сікачів. Кінцівки в котиків представлені у виді ластів, на яких відсутній волосяний покрив. Пазурі на передніх ластах рудиментарні, на задніх найбільшого розвитку мають середні (2-4-й) за допомогою яких тварини розчісують своє хутро. Волосяний покрив складається з довгих грубих остьових, перехідних і ніжного пухового волосся. Саме коштовне хутро і стало причиною їхнього винищування в XVIII-XX сторіччях на о. Тюленевому (Охотське море), островах Прібилова і Командорських (Берингове море).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6