Іноземне інвестування
p> — розмір кредиту від 50 тис. до 2,5 млн. дол. США з терміном дії до 5
років; — забезпечення кредиту заставою не менше 125 %; — загальна вартість проекту повинна складати від 75 тис. до 4 млн. дол.
США, при цьому власний внесок позичальника передбачається не менше ЗО %
вартості проекту, а чисельність працюючих повинна не перевищувати 500 осіб. Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) заснований в Люксембурзі в 1959
році десятьма країнами — членами Європейської спільності. Банк видає
пільгові кредити на строк 30—40 років в основному на розвиток транспорту,
енергетики, зв'язку, телекомунікацій. В окремих країнах банк фінансує будівництво, реконструкцію і
модернізацію підприємств. ЄІБ є одним із головних співзасновників
Європейського банку реконструкції та розвитку. Сьогодні в Україні діють декілька міжнародних фондів, які здійснюють
інвестиційну і кредитну підтримку підприємництва в Україні. Основні з них: Фонд підтримки підприємництва в нових незалежних державах створений в
1994 році урядом США з початковим капіталом 150 млн. дол. США. Фонд, в
основному інвестує малий та середній бізнес шляхом створення спільних
підприємств або купівлі акцій господарюючих товариств. Фонд реалізував в
Україні 12 проектів переважно в галузі агро бізнесу, промисловості
будівельних матеріалів та виробництві металів. Фонд також надає кредити
підприємцям від 10 до 100 тис. дол. США, терміном від 2 місяців до 2-х
років. Фонд "Україна" заснований в 1992 році в м. Бостоні (США) з статутним
капіталом 22,5 млн. дол. США. До початку 1998 р. Фонд реалізував 26
інвестиційних проектів на суму 8 млн. дол. США на засадах партнерства. Німецько-український фонд створений в 1996 р. урядом Німеччини з
статутним фондом 10 млн. марок для сприяння розвитку малого підприємництва
в межах програми трансформ. Фонд може надавати кредити трьох видів:
мікрокредити до 15 тис. євро терміном до 1 року; для малого бізнесу — від
15 до 50 тис. євро терміном до 2-х років; кредити для спільних підприємств
розміром до 500 тис. євро і терміном також до 2-х років. Фонд "Відродження" створено в 1990 р. за підтримкою відомого фінансиста
Джорджа Сороса. Фонд започаткував з 1.01.1998 р. Програму мікрокредитування
та підтримки розвитку кредитних спілок в Україні. Взагалі фонд
"Відродження" фінансує інтелектуальні інвестиції і до цього часу вже
запровадив в Україні мікрокредитів та грантів на суму близько 5,5 млн дол.
США. Ще однією організаційною формою залучення іноземних інвестицій можна
вважати міжнародні агенції експортного кредиту. В Україні діє кілька таких
агенцій. Як приклад можна навести: Агентство США з міжнародного розвитку,
яке має за мету створити можливості для зростання малого бізнесу в Україні
за рахунок створення мережі "бізнес-інкубаторів", тобто освітньо-
тренінгових закладів. Агентство також надає кредитну підтримку
інвестиційним проектам на конкурентній основі для високотехнічних
виробництв до 60 тис. дол. США, а також мікрокредити до 5 тис. дол. США. Агентства експортного кредиту функціонують в рамках Угоди 1971—1978
рр., яку підписало 20 країн, щодо обмеження конкуренції на кредитних
ринках. Угодою встановлюються мінімальні процентні ставки за кредитами на
строк понад двох років. Всі країни-позичальники поділені на три категорії:
перша — найбагатші; третя — найбідніші. Цікаво, що в 1982 р. Радянський
Союз був віднесений до першої категорії, а нещодавно Україна — до третьої.
Для більшості країн строки повернення кредитів складають 8,5 років, а для
країн третьої категорії — 10 років. На сучасному етапі розвитку ринкових відносин в Україні іноземні банки
кредитують в основному імпортні операції клієнтів і виробничу діяльність
деяких підприємств з іноземними інвестиціями. Разом з тим інвестиційна діяльність іноземних банків набагато ширша. Умовно ці послуги і операції можна поділити на кілька груп: 1) операції
на ринку торговельних зобов'язань; 2) операції з цінними паперами власності
та їх похідними, участь в приватизаційному процесі; 3) проектне
фінансування та операції з малоліквідними інвестиціями; 4) інвестиційні
консалтингові послуги. 1. Операції на ринку боргових зобов'язань — це обслуговування кредитних
та облігаційних позик та похідних від них інструментів (деривативів).
Іноземні банки спроможні в Україні здійснювати як власне, так і сіндиційне
кредитування корпорацій, обслуговувати форвардні та ф'ючерсні контракти,
варанти. 2. Основним інструментом емісії цінних паперів за кордон на сьогодні є
єврооблігації, що випускаються в іноземній для емітента валюті і
розміщуються серед іноземних інвесторів. Єврооблігація — довгострокове
боргове зобов'язання в одній із євровалют, випускається великими банками
або емісійними синдикатами. На відміну від звичайних облігацій, що
випускають нерезиденти, єврооблігації розміщуються, як правило на ринках
кількох країн. Участь в приватизаційному процесі включає аналіз існуючого стану
підприємства, пропозиції щодо його реструктуризації, підготовку плану
приватизації, продаж пакетів акцій підприємств на зовнішньому ринку. Операції з цінними паперами власності зумовлюють в першу чергу їх
андерайтинг, першу емісію на відкритий ринок, приватне розміщення, їх
конвертацію в боргові зобов'язання і, навпаки, конвертацію акцій в позички. 3. Вільні економічні зони як ефективний засіб залучення іноземних інвестицій. Залучення іноземних інвестицій та створення СЕЗ повинно бути
підпорядковано інтересам держави, і здійснюватися згідно загальнодержавних
економічних програм (приватизації, структурної перебудови народного
господарства, реформи національної грошової системи). Вплив тут взаємний, і
від єдності, і оптимальності заходів, закладених в кожній із них, залежить
кінцевий результат загальногосподарських перетворень. Компонентом загальної програми повинна бути детальна розробка й
обґрунтування основних каналів, форм і сфер заохочення іноземних
інвестицій. Для цього формуються списки галузей народного господарства,
пріоритетних з погляду державних інтересів, які вимагають дозволу при
вкладенні в них іноземного капіталу, а також заборонених для нього
вкладення. Ідея створення СЕЗ на території України виникла як ініціатива органів
місцевого самоврядування і зацікавлених господарських організацій, а не як
цілеспрямована стратегія з боку центральних органів влади. Це дає підставу
для оптимістичних прогнозів можливого сценарію зонування в країні, так як
він базується на інтересах тих структур, які не тільки своєчасно оцінили
перспективність механізму спеціальних зон, але й будуть надалі здійснювати
все необхідне для їх створення. Існує ціла система невідповідностей економічного механізму господарства
України світовому ринку, яка слугує перешкодою активного використання
фактору загальноекономічних зв’язків для перетворення національного
господарства і його інтеграції в світове. В якості засобів пом’якшення цих
протиріч можуть бути використані СЕЗ – мікроструктури світового ринку, які
включені в національну економіку. Пропонуючи використовувати механізм СЕЗ,
я маю на увазі можливість подолання проблем юридичного, інституційного,
організаційного та інших невідповідностей за рахунок концентрації у
порівняно стислі строки – необхідної інфраструктури, фінансових ресурсів,
виробничих потужностей. З погляду формальних критеріїв, в якості регіонів створення СЕЗ, можуть
розглядатися: Одеса, Ізмаїл, Херсон, Миколаїв (порти), Волинська,
Львівська, Закарпатська, Чернівецька, Одеська, Івано-Франківська області,
Крим, міста Київ і Харків. Проте, у зв’язку з формуванням концепції
зонування з погляду оптимального співвідношення регіональних умов з
можливостями держави інвестувати кошти у підготовчий процес створення СЕЗ –
список базових територій звузився. Найбільш реальні можливості для
зонування, на мій погляд, властиві: Закарпатській, Одеській, Чернівецькій і Львівській областям, в яких
поєднуються фактори сприятливого транспортно-географічного положення,
розвинутого господарства, сформованого комплексу загальноекономічних
зв’язків, унікальними угодами для туризму і рекреації; Містам Київ і Харків з кваліфікованими трудовими ресурсами і високим
науково-технічним потенціалом; Львову, Закарпаттю, Криму, Києву з комплексом історико-культурних і
архітектурних пам’яток; Криму з його можливостями розвитку туризму. В додаток до них, слід
відзначити перспективні проекти будівництва “сорок п’ятої паралелі” і
створення Чорноморської зони економічної співпраці. Цей попередній відбір дає основу констатувати про можливості
створення таких зон: > комплексних багатонаціональних зон, які зорієнтовані на обслуговування потоку зовнішньоторговельних вантажів – Закарпатська, Львівська, Одеська і Чернівецька області з додатковою їх орієнтацією на туризм і рекреацію, а також розвиток виробничої (електроніка, машинобудування) і агропромислової співпраці; > туристичної зони Криму з ефективним режимом стимулювання вкладень у сферу рекреації і розміщення нових виробництв обмежених за екологічними критеріями; > науково-технічних зон Києва і Харкова, створених на базі провідних дослідних центрів, інститутів і КБ; > магазинів типу “duty-free shop” у структурі міжнародних аеропортів, митниць та прикордонних переходів. На сьогодні, ініціаторами створення СЕЗ виступили обласні та районні
Ради Львівської, Чернівецької, Чернігівської і Волинської областей, міст
Севастополя, Керчі та Маріуполя. Проте, слід відмітити, що, незважаючи на
достатню спрацьованість загальних вимог, щодо організації СЕЗ різних типів,
в нашій державі функціонують лише зона інноваційного характеру в м. Броди
Львівської області та Південнокримська експериментальна економічна зона
“Сиваш”, які поки що не дали відчутного господарського ефекту. З метою поліпшення організації СЕЗ та залучення до них іноземного
капіталу створюється при Мінекономіки державна структура – Агентство з
питань спеціальних (економічних) зон. На 1999-2001 роки передбачено
створити такі спеціальні (вільні) економічні зони: “Славутич” (м. Славутич,
Київська область). “Яворів” (Львівська область). “Курортополіс Трускавець”
(Львівська область). “Інтерпорт-Ковель” (Волинська область). “Закарпаття”
(Закарпатська область) ВЕЗ в м. Севастополь (АРК). ВЕЗ в містах Ялта і
Алушта (АРК). ВЕЗ в м. Керч (АРК). ВЕЗ в м. Феодосія (АРК). “Аджалик”
(Одеська область). “Антарктида” (Одеська область). “Порто-Франко” (Одеса).
“Буковина” (Чернівецька область). “Яремга” (Івано-Франківська область).
Міжнародна ВЕЗ “Рені-Галац-Джурджулешті”(м.Рені, Одеської обл. Та
Миколаїв). (Див.: Бизнес, №7, 15 лютого 1999р. – с.7.) У режимі “porto franko”, з перспективою наступного ускладнення функцій,
можуть працювати порти Одеси, Іллічевська, Ізмаїла, Ялти, об’єднаних
проектом Чорноморської зони економічної співпраці з портами інших держав
цього регіону – Болгарії, Румунії, Турції, Грузії, Росії: Туапсе, Поті,
Батумі, Констанца, Бургас, Варна, Трабзон, Самсун. В даний час в Україні простежується орієнтація на залучення в
створення СЕЗ іноземних інвестицій транснаціональних корпорацій (далі ТНК).
ТНК, які володіють потужною виробничо-збутовою структурою, практично
необмеженими фінансовими ресурсами, можливістю гнучкої географічної
переорієнтації і достатньо стійким до змін становищем на ринку, не будуть
потребувати специфічного економічного і організаційного режиму СЕЗ. Тому,
акцентуючи увагу на ТНК, необхідно, щоб СЕЗ володіла вагомими перевагами
(транспорт, система комунікацій; географічне розміщення стосовно ринків
постачання і збуту, тощо), які вписуються у вже сформовану стратегію
корпорацій та не створювала труднощів організаційно-правового характеру.
Необхідність виконання цих умов при повній (або майже повній)
індиферентності до інших – характерна риса мотиваційного механізму
інвестування капіталу транснаціональними корпораціями в СЕЗ. Даний висновок може служити точкою відліку формування інвестиційного
клімату в СЕЗ, якщо останній буде орієнтований на заохочення засобів
великих та гігантських фірм світу, а також в силу об’єктивних історичних
умов, коли іноземні дочірні підприємства транснаціональних корпорацій
американського та європейського походження були розміщенні і практично
діяли в цих державах до створення СЕЗ, вони виявилися недостатньо (чи
неадекватно) присутніми в багатонаціональних підприємствах СЕЗ. Більше
того, згідно оцінок спеціалістів МОП і Центру ООН, спеціальні економічні
зони традиційно залучають не гігантські ТНК світу, а багатонаціональні
фірми меншого рівня (малого та середнього бізнесу). Розглядаючи питання місця і ролі спеціальних економічних зон в
економіці регіонів і країн, слід апріорно виходити з того, що економіка
спеціальних економічних зон і економіка відповідної території великою мірою
взаємозалежна. Практика свідчить, що більшою ефективністю відзначаються
зони, наприклад, в країнах, які характеризуються динамічним розвитком. Це
країни Південно-Східної Азії, Південної Америки. Але і в цих країнах зони
одного й того ж класу, але різні за розмірами і обсягами виробництва, мають
неоднакові показники. Більшою ефективністю відзначаються зони невеликого
розміру. Це пов’язано з мобільністю виробництва таких зон, здатністю більш
швидко пристосовуватися до умов, які доволі часто змінюються еластичністю
управління. Тобто, ефективність діяльності зон залежить перш за все від тих
же факторів, що і виробнича діяльність, розміщена безпосередньо в зонах. Цілком очевидно, що країна-резидент, на території якої створюється або
діє спеціальна економічна зона, розраховує на певні позитивні наслідки.
Вони можуть бути прямими, тобто у вигляді прибутків або опосередкованими,
тобто проявлятися у придбанні нових технологій, навчанні робітників новим
професіям, створенні виробничої і соціальної інфраструктури, зменшенні
безробіття, збільшенні експорту, заміщенні імпорту тощо. Звичайно, кожна з
країн-резидентів при створенні на своїй території спеціальної економічної
зони перш за все орієнтується на залучення іноземних інвестицій, що
дозволяє поряд з капіталом отримати передову техніку, новітню технологію,
інтелектуальний потенціал, досвід управління. Саме це також дозволяє
державі планувати у перспективі структурну перебудову господарства,
нарощувати обсяги виробництва продукції, у тому числі імпортозамінної. Як свідчить досвід, іноземні інвестиції, як правило, надходять до тих
країн, де стабільна політична ситуація, динамічна економіка, створюються
належні умови для інвестування. Останнє означає, що країни-резиденти при
розміщенні зон повинні нести відповідні витрати. Наприклад, Китай на
початковій стадії розвитку зон (перша половина 80-х років) витрачав на
залучення одного долара приблизно 7,5 юанів. Понесені витрати Китай
перекриває швидким задіянням зони і її ефективним функціонуванням у
наступному. Важливе значення має використання новітніх технологій,
передових принципів маркетингу і менеджменту. Продукція новостворених
підприємств має забезпечити насичення внутрішнього ринку і одночасно
утвердитися на світовому ринку. При цьому, як показує практика, більш
ефективним є створення у зонах невеликих за розмірами об’єктів, що
пов’язане з їх більшою мобільністю, більш простим, але надійним апаратом
управління. Це є однією з причин того, що об’єкти саме такого класу
розміщуються в зонах і те, що їх представляють середні і невеликі за
розмірами капіталу фірми. Нерідко простежується і елемент національної ментальності. Закордонні
інвестори і підприємці іноземного походження тяготіють до своєї історичної
батьківщини. Найчастіше вони володіють середнім і невеликим капіталом,
відзначаються національним патріотизмом, легкі на підйом. Саме цим можна
пояснити той факт, що найбільшими інвесторами у спеціальні економічні зони
КНР є “хуацяо”, тобто китайці, що мешкають поза межами Великого Китаю – у
Гонконгу, на Тайвані, в інших державах. Найбільшою мірою виробничі об’єкти, що створюються у спеціальних
економічних зонах представляють такі галузі промисловості, як легка
(текстильна індустрія, виробництво одягу), деревообробна (виробництво
буддеталей, меблів), харчова (продукти харчування), електроніка,
машинобудування. Це пояснюється тим, що вироби зазначених галузей можуть
споживатися як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках.
Транспортування продукції цих галузей, як і забезпечення виробництва
комплектуючими й сировиною, не становить значної проблеми. Для цих виборів
можуть використовуватися місцеві компоненти та комплектуючі. Як правило,
готові вироби зазначених галузей є досить рентабельні. Найчастіше при формуванні виробничого сектору зони підприємства
первинних галузей стають базовими і на їх основі відбувається формування
промислового ядра зони. Це підтверджується досвідом створення об’єктів
електронної промисловості у Бразилії та Мексиці, текстилю та одягу на
Філіппінах, у Малайзії та Єгипті. Характерним є також те, що досить часто у спеціальних економічних зонах
зберігається саме та виробнича спеціалізація, яка з’явилась там уперше.
Поступово набуваючи досвіду, підприємці розширюють потужності підприємств
своєї галузі, створюючи тим самим монокультурне виробництво. У ряді
випадків це веде до небажаних наслідків, оскільки не дозволяє гнучко
реагувати на структурні зміни у світовому виробництві та поділі праці. Проте, можна також назвати і приклади зворотного характеру. Трапляється
так, що несподівано для організаторів зони її спеціалізація формується
інакшою. Зокрема, такий прецедент стався у експортно-виробничій зоні о.
Маврикій, де спеціалізація планувалася наступною: електронна промисловість
– 30%, а виробництво текстилю та одягу – 25%. Однак після п’яти років
діяльності зони виробництво текстилю та одягу досягло 87% , меблевої
промисловості – 2,5%, а частка виробів електронної промисловості склала
лише 1%. При складанні концепції створення спеціальної економічної зони потрібно
зважувати інтереси інвесторів та враховувати їх в установчих документах. Це
обумовлено приватним характером капіталу, намаганням кожного інвестора мати
не тільки тверді гарантії його збереження, але і утворення необхідних умов
збільшення. Умови включають привілеї і пільги, що стосуються оподаткування
прибутків, митних зборів, платні за використання місцевих ресурсів тощо. Наслідки діяльності ряду зон підтверджують, що привілеї та пільги
інвесторам вагомі для їх активного залучення, але в ряді випадків це
питання є другорядним. На першому місці інвесторів привертає стабільність
політичного, економічного та правового режимів, а вже потім вивчаються
можливості регіону у забезпеченні ефективної роботи, терміни та розміри
потенційних прибутків. У більшості випадків при створенні вільних економічних зон фіксується
бажання країни-резидента отримати нові технології, забезпечити підготовку
кадрів для освоєння “ноу-хау”. Нажаль, бажання, подекуди, залишається
нездійсненним. Іноземні підприємці забезпечують передачу новітніх
технологій у загальне користування лише тою мірою, якою це потрібно для
розвитку власного виробництва і забезпечення випуску конкурентноспроможної
продукції. Найкращим варіантом запозичення технології є розміщення у
вільній зоні спільного підприємства, коли іноземний інвестор у
відповідності з угодою передає техніку, технологію, “ноу-хау” та досвід
управління. Саме таким чином відбувається інтеграція сучасних технологічних
схем в економіку створюваної зони, а значить, і в економіку держави. Поряд з іншими позитивними сторонами функціонування зон для країни-
резидента (податки, митні збори, платня використання ресурсів) значне
економічне і соціальне значення має створення нових робочих місць. Розміри
заробітної платні на іноземних та спільних підприємствах перевищують
відповідні оклади на підприємствах, розташованих поза зоною.
Страницы: 1, 2, 3, 4
|