Політична культура як рівнева характеристика розвитку політичної системи суспільства

Політична культура як рівнева характеристика розвитку політичної системи суспільства

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВОДНОГО ГОСПОДАРСТВА ТА

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Кафедра політології

з дисципліни «Політологія»

студента групи, курсу

спеціальності “Економіка підприємства”

заочної форми навчання

shura19@yandex.ru

Викладач:

РІВНЕ - 2003

Тема №17: Політична культура як рівнева характеристика розвитку політичної

системи суспільства

ЗМІСТ

сторінка

1. Сутність і функції політичної

культури........................................................... 3

2. Політична свідомість і поведінка в структурі політичної культури

соціального суб’єкта. Політична

ідеологія...................................................... 6

3. Типи політичної

культури................................................................

.................... 10

4. Сучасний стан та проблема підвищення політичної культури в

Україні... 11

Література..............................................................

...................................................... 13

Номер залікової книжки –

1. Сутність і функції політичної культури.

Процеси перетворень в суспільстві потребують адекватних змін у сфері

політичної свідомості та політичної культури. Становлення демократичного

суспільства потребує якісно нових засад суспільної взаємодії, відносин між

особистістю та державою. Політичні знання та культура політичної поведінки

необхідні кожному, то вони є запорукою захисту власної гідності, свободи і

прав.

Байдужість людини до політичного життя, відсутність політичної освіти

сприяють можливості маніпулювання нею. Суспільство, що бажає зберегти

свободу, повинно усвідомити свою відповідальність за власну долю, долю

країни. Отже, необхідно формування ціннісних орієнтацій, настанов та

моделей поведінки, які б відповідали вимогам становлення та збереження

демократичної держави.

Що ж є політична свідомість та політична культура? В чому полягає їх

специфіка відносно різних типів суспільної взаємодії? Для того, щоб це

з’ясувати, розглянемо в лекції такі питання.

Поняття політичної культури зараз стійко увійшло в склад ключових

категорій політичної науки. Це зумовлене тим, що політичний процес при всіх

притаманних йому випадковостях, непередбачених подіях, альтернативності

ситуацій ,що виникають, підкоряється внутрішнім закономірностям, що не

можуть бути виведені безпосередньо ані з економіки, ані з психології.

Дослідження в області політичної культури допомагають глибше побачити

закономірності політичного процесу, особливості політичної свідомості і

поведінки людей в сучасному суспільстві. Аналіз проблеми політичної

культури дає можливість зрозуміти, чому групи людей або цілі народи, діючи

в межах ідентичних політичних систем, але ж виховані на різних цінностях та

маючи різноманітний історичний досвід, по-різному сприймають одні і ті ж

політичні події, по-різному поводять себе в одних і тих же політичних

ситуаціях.

Термін культура (“cultura”) з’явився у Стародавньому Римі і означав

для римлян не що інше як обробку землі, вирощування. Увійшовши в буденну

людську мову, в ході частого вживання, це слово втратило свій первісний

зміст і стало означати найрізноманітніші аспекти людської поведінки, а

також види діяльності. У тому числі стало досить вживане словосполучення

“політична культура”, “рівень політичної культури” і т.п.

Поглиблене вивчення політичної культури дає, крім того, можливість

передбачати реакцію населення на конкретні політико-управлінські рішення,

передбачити певні міри, що забезпечать ефективність їх реалізації.

Свої витоки проблема політичної культури бере в працях стародавніх

мислителів, які зверталися до питань нравів, соціальної етики, критеріїв

ідеального громадянина і правителя. Виникнення перших знань про політику і

їхнє використання на практиці в античній Греції можна розглядати як

зародження політичної культури. Чисто термінологічно поняття «політична

культура» було вперше вжите німецьким філософом Іоганом Гердером ще в XVIII

ст. Згодом, особливо в кінці XIX – початку XX ст. дана категорія

використовується в політичних дослідженнях різноманітними політичними

школами, в тому числі, і вченими Росії: В.І.Гер’є, В.В.Івановським,

М.Я.Острогорським.

В 50-і роки нашого сторіччя в західній політології виникає теоретичне

спрямування, що досліджує соціокультурний зміст , процесів, в основі якого

було розуміння зумовленості політики культурою. Теорія політичної культури

відбила прагнення дослідників подолати формальні, інституалізовані методи

вивчення політики. Основна увага була спрямована на вивчення ціннiсно

зумовлених зв'язків між владою і суспільством, виявлення залежності між

процесом прийняття політичних рішень і політичною поведінкою. Внесок у

розробку теорії політичної культури внесли Г.Алмонд і С.Верба, С.Липсет,

М.Дюверже, У.Розенбаум, М.Кроз’є.

Найбільш відоме визначення політичної культури дане Г.Алмондом і С.

Вербою в книзі «Громадянська культура» (1963 р.). Під політичною культурою

вони розуміють: «...iнтернаціоналізацію політичної системи через пізнання,

почуття і судження її членів». Вона виступає як сукупність психологічних

орієнтацій людей по відношенню до політичних об'єктів.

Даний підхід тяжіє до ототожнення політичної культури і політичної

свідомості. Прибічники, так званої всеосяжної інтерпретації, включають в

політичну культуру поряд з психологічними настановами і відповідні їм форми

поведінки суб'єктів. Третю групу склали так звані об’єктивістські підходи,

що розкривають зміст політичної культури через санкціоновані норми

поведінки громадян і груп.

Для четвертої групи уявлень характерно визначення політичної культури

як нормативної моделі бажаної поведінки і мислення.

Дослідження в області політичної культури в вітчизняній науці були

ускладнені.

Політична культура являє собою систему історично сформованих відносно

тривких настанов переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій, моделей

поведінки в діяльності суб'єктів політичного процесу. Вона містить у собі

культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки і культуру

функціонування політичних інститутів.

Політична культура містить знання про політику, знайомство з фактами,

інтерес до них, оцінку політичних явищ, оціночні думки про те, як повинна

здійснюватися влада, емоційну сторону політичних позицій, як наприклад,

любов до Батьківщини, негативне ставлення до проявів екстремiстських

настроїв, визнані в суспільстві зразки політичної поведінки, що визначають

як можна і як слід діяти в політичному житті.

Слід розрізняти політичну культуру особистості і політичну культуру

суспільства. Для характеристики політичної культури особистості важливо

прищепити усвідомлення його суті і мети політичного процесу, знання своїх

прав і обов'язків, міру включеності в реалізацію політичної влади.

Політична культура суспільства – інституалізований і неінституалізований

історичний і соціальний досвід національної і наднаціональної спільнот.

Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну

діяльність індивідів великих і малих соціальних груп. Інакше кажучи,

політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях,

традиціях, політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний

процес.

Вивчення політичної культури дає можливість зрозуміти одну з

найважливіших її функцій – прогностичну, що виявляється у впливі її на

динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямування

політичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних

інститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона –

найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню

нового в суспільстві. Нормативно-регулююча функція спрямована на

забезпечення налагодженого і стабільного функціонування політичної системи.

Політична нормативність включає людину в сферу прийнятої для даного режиму

влади політичної поведінки.

Комунікативна функція в тому, що через політичні традиції особистості

передаються зразки поведінки, забезпечується спадкоємність в суспільному

розвитку.

Необхідно відзначити, що політична культура є найбільш консервативний

елемент політичної системи. Однак стабiлiзацiя політичного процесу в

Україні, багато в чому залежатиме від перетворень в полiтико-культурній

сфері.

Прийнято виділяти такі функції політичної культури:

. гуманістична (людино творча), тобто розвиток суспільного (політичного)

потенціалу людини;

. пізнавальна (гносеологічна), бо політична культура є засобом пізнання

і самопізнання політичного життя суспільства;

. інформаційна – функція трансляції соціального досвіду, яка забезпечує

зв’язок політичних досягнень поколінь всіх часів;

. комунікативна – функція політичного спілкування, яка забезпечує

адекватність взаєморозуміння;

. ціннісно-орієнтаційна, тобто політична культура задає певну систему

координат, своєрідну “картку політичних, життєвих цінностей”, в яких

існує і на які орієнтується людина;

. нормативно-регулююча (управлінська), яка проявляється в тому, що

політична культура виступає засобом соціального контролю за поведінкою

людини.

Політичні традиції відіграють важливу роль у формуванні зразків

політичної поведінки. Для радянської політичної культури базовою моделлю є

тоталітарно-етатистська політична культура з атавізмами патерналізму.

Перевага держави над людиною, тотальне підпорядкування людини так званим

вищим державним інтересам, розцінювання iї як гвинтика у величезному

соціальному механізмові, виступали її характерними ознаками. В цьому

характері політичної культури відбилася і своєрідність геополітичного

положення нашої країни, немов би, на стику двох цивілізацій – Європи і

Азії. На відміну від західноєвропейської культури, яка проникнена духом

iндивiдуалiзму, для країн Сходу характерна зневага метою і цінностями

окремої особистості, неприпустимість політичного плюралізму. Можна виділити

такі риси як: персонiфiкацiя влади, тяжіння політичних лідерів до прямих,

позаопосередкованих політичними інститутами, контактів з масами.

В Росії неодноразово вживалися спроби політичної модернізації, однак

вони мали незавершений характер, за смугою реформ йшли контрреформи. Як

слідство цього, зміцнювалася дихотомія двох субкультур: тоталітарно-

етатистської і громадянської, остання знаходилась в стадії становлення, її

розвиток був перерваний у жовтні 1917 р. Історичні традиції були

підкріплені жорстким тотальним контролем держави, що виключав будь-яку

ідеологічно несанкціоновану активність громадянина. Майже три генерації

радянських людей зросло в умовах ідеології тоталітарного режиму, для якого

характерні: ставка на насильницьке «ощасливлення» людей, відсутність

плюралізму думок, політичний фанатизм, конфронтацiйнiсть мислення,

прихильність силовим засобам розв’язування конфліктів.

В більшості люди важко сприймають ідеї ліберальної демократії, які

полягають на поняттях ринку, політичної і економічної свободи, конкуренції,

моральної автономії. Сучасній політичній культурі в Україні притаманна

відмова від тоталітарного минулого, прихильність до демократичного вибору,

однак полiтико-культурні орієнтації свідомості тоталітарного типу ще до

кінця не викоренені, що створює загрозу виникнення і розростання

екстремістських настроїв. Це можливо при неспiвпаданнi очікувань та

реальної ситуації, коли перехід значної частини населення від традиційного

образу життя до сучасного не підкріплюється зростанням добробуту. Атмосфера

дезорієнтації, невпевненості в завтрашньому дні пов'язана з крахом звичних

атрибутів соціального добробуту, відсутністю у населення ринкових настанов,

втратою «історичної пам'яті» в відношенні володіння і розпорядження

власністю. Реформи асоціюються з погіршенням власного матеріального

положення. Все це робить хворобливим становлення нової моделі поведінки.

Для політичної культури України характерно неприйняття шляхів і механізмів

реалізації реформ, що ведуть до збіднення більшої частини населення.

Бідність – категорія не тільки економічна, але і полiтико-культурна.

Соціокультурна поляризація зосереджує конфлікт на двох протилежних

позиціях, виникають умови для розв’язування конфронтації засобами силового

тиску. Харизматичне мислення, відсутність настанов на особисту

відповідальність, правовий нігілізм, послаблюють систему стримань та

противаг по відношенню до можливості встановлення диктаторського режиму.

Україна – особливий взірець. Оскільки наша держава постійно

перебувала під кабалою того чи іншого народу, тої чи іншої імперії, то і

підходи українців до політичного життя, відповідно, в історичному розрізі

були переважно двох типів:

- повна байдужість (так звана “забитість”);

- затяте протистояння (боротьба за суверенність української нації).

На сьогоднішній день, правда, ситуація дещо змінилася, однак коріння

байдужості, яка частково проглядається в політичній свідомості сучасних

українців, пояснюється саме “забитістю” попередніх поколінь.

2. Політична свідомість і поведінка в структурі політичної культури

соціального суб’єкта. Політична ідеологія.

В самому загальному вигляді свідомість значить вищий рівень духовної

активності людини як соціального суб'єкта. Різноманітні філософські

напрямки розглядають природу свідомості по-різному. Наприклад, ідеалізм

виходить з того, що свідомість розвивається стихійно і може бути зрозуміла

тільки з самій себе. Диалектико-матеріалістичне вчення виходить з того, що

неможливо аналізувати свідомість ізольовано від явищ суспільного життя.

Оскільки свідомість – властивість високоорганізованої матерії – мозку, і

виступає як усвідомлене буття, суб'єктивний образ об'єктивного миру.

Соціологія вважає, що свідомість виступає, передусім, як відображення в

духовному житті людей їхнього суспільного буття, інтересів і уявлень

різноманітних соціальних шарів, класів, націй і суспільства в цілому.

Політика і політичні відношення є частиною суспільного буття. Отже, і

політична свідомість виступає як відбиття в духовному житті людей їхнього

політичного буття. При цьому політична свідомість обов'язково є атрибутом

політичної дії, її неодмінним елементом.

Політика – цілеспрямована діяльність і вона передбачає наявність у

діючого суб'єкта певних уявлень про політичну дійсність, усвідомлення своїх

інтересів, формулювання мети, вибір засобів і способів її досягнення.

Оскільки головним питанням відношень людей в політичній сфері є

питання про державну владу, те воно ж займає головне місце і в структурі

політичної свідомості. Без його виявлення не може бути і промови про

свідому участь в політиці.

Не менш важливе місце в політичній свідомості займає проблема

політичних інтересів людей, які виступають мотивами, що спонукають

політичні дії.

Політична свідомість містить у собі все відбите соціальне буття,

оскільки об'єктом політичної діяльності є всі сфери суспільного життя.

По своєму змісту політична свідомість охоплює всі уявлення людей, що

опосередкують їхні об'єктивні зв'язки як з інститутами влади, так і між

собою з приводу участі в управлінні справами держави і суспільства.

Визначення політичної свідомості як віддзеркалення політичної

дійсності зовсім не означає, що воно є пасивним елементом політичного

процесу. Навпаки, воно виступає як активний початок в політиці і навіть

може випереджати суспільну практику і прогнозувати розвиток подій і завдяки

цьому стимулювати політичну діяльність.

Політична свідомість може належати тільки певним суб'єктам політичних

відношень (індивідам, соціальним групам, класам, націям, суспільству).

Відповідно розрізняють політичну свідомість індивіда, соціальної групи,

класу, нації, суспільства. Однак політична свідомість групи і суспільства

не є простою сумою політичних уявлень індивідів ,що їх складають. І кожна

соціальна група і суспільство в цілому, що є суб'єктами політики,

виробляють свої власні політичні уявлення.

Оскільки політика – область відносин між соціальними групами з

приводу використання інститутів публічної влади для реалізації їх суспільно

значущих потреб, то політична свідомість виступає як специфічна форма

вираження політичних інтересів класів і соціальних груп. Оцінка соціально-

політичної дійсності залежить від того конкретного положення, що займає

носій цієї оцінки в даній системі суспільних відношень. Тому політичній

Страницы: 1, 2