Принципы раcпределения власти, его необходимость и механизм реализации (Принципи поділу Влади, його необхідність і механізм реалізації)

масової інформації тощо. В демократичному суспільстві немає такого

органу, який би зосереджував у своїх руках усю повноту економічної,

соціальної чи духовно-інформаційної влади.

Легальність пoлiтичнoї влади означає її законність, зокрема щодо

існування самої влади та застосування нею примусу.

Ще однією особливістю політичної влади є різноманіття її рecypciв,

тобто засобів здiйcнeння. Політична влада використовує не тільки

примус, а й економічні, соціальні, дyxoвнo-iнфopмaцiйнi засоби. При

цьому найважливішими засобами її здійснення є правові й політичні

норми.

Важливою особливістю влади взагалі, політичної зокрема, є її

кумулятивний характер, пов'язаний з ресурсами влади. Кумулятивний

ефект проявляється у зростаючому нагромадженні влади та значному

посиленні її впливу в результаті взаємодії різних видів і pecypciв

влади. Так, економічна влада, засобами реалізації якої є власність на

засоби виробництва, гроші, повноваження в межах керівних посад в

економічних структурах, створює можливості для оволодіння владою

політичною, наприклад шляхом фінансового забезпечення перемоги на

виборах. Наявність економічних ресурсів відкриває доступ i до духовно-

інформаційної влади. Оволодіння засобами масової інформації, у свою

чергу, створює можливості для інформаційного впливу на суспільство i

владу, зайняття провідних політичних позицій, отримання доходу. Але

найбільші можливості створює оволодіння політичною владою, особливо

державною. Політична влада відкриває доступ до економічної,

соціальної i духовно-інформаційної влади, дає можливість

зосереджувати в руках конкретних осіб величезні економічні, соціальні

та інформаційні ресурси, що не може не супроводжуватись згубними

наслідками.

В результаті зосередження в руках небагатьох осіб pecypciв

економічної, політичної, соціальної та духовно-інформаційної влади

утверджується олігархічна форма державного правління (грецьк.

oligarchia – правління небагатьох, від oligos – небагато i arche –

влада), коли країною править фактично у власних інтересах невелика

група найбагатших людей. Олігархічна форма правління наявна, зокрема,

в тоталітарних державах, де вся повнота економічної, політичної,

соціальної i духовно-інформаційної влади зосереджується в руках

партійної верхівки.

У демократичних політичних системах існують застереження проти

концентрації в одних руках різних видів i pecypciв влади. Такими

застереженнями, зокрема, є: поділ державної влади на законодавчу,

виконавчу й судову гілки; розподіл влади між державою, політичними

пapтiями, групами iнтepeciв, органами місцевого самоврядування;

антимонопольне законодавство; заборона на суміщення посад на

державній службі з деякими іншими посадами; декларування вищими

посадовими особами держави доходів, майнового стану та інтересів в

економічний сфері; громадський контроль за здійсненням державної

влади тощо. Однак за формальної наявності подібних застережень

реально вони можуть не діяти, i влада в декларативно демократичній

державі фактично матиме олігархічний характер. Через нерозвиненість

інститутів демократії олігархічне правління тією чи іншою мірою

проявляється, зокрема, в багатьох пocттoтaлiтapниx державах, у тому

числі в сучасній Україні.

РЕСУРСИ Й ЛЕГІТИМНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ

ВЛАДИ

Найбільш загальним джерелом влади як основою вольового відношення

між людьми є їx природна и соціальна нерівність. Фізичне,

iнтeлeктyaльнe , економічне, освітнє, статусне та інше переважання

одних людей над іншими дає змогу першим здійснювати свою волю

стосовно других. Влада, що виникає на основі природної нерівності,

завжди персоніфікована i має характер міжособової взаємодії. Це –

підпорядкування конкретній людині. Влада, заснована на соціальній

нерівності, втрачає свою персоніфіковану форму. Вона відтворюється в

суспільстві незалежно від її конкретних учасників i має більш

визначений i стійкий характер.

Найважливішою соціальною причиною підпорядкування одних людей

іншим є нерівномірний розподіл рecypciв влади. Під ресурсами влади

нерідко розуміють засоби її здійснення. Однак цей термін дещо ширший

– ним позначаються не стільки задіяні, скільки потенціальні засоби

здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не

використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність ycix

можливих i фактично використовуваних pecypciв владарювання є

потенціалом влади. Врахування pecypciв владарювання i pecypciв

спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади.

Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її суб’єкта i

важливі для об’єкта цінності, засоби, що здатні вплинути на

внутрішній світ, мотиви поведінки об’єкта, засоби мистецтва, засоби

позбавлення людини тих чи інших цінностей.

Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними

ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні,

примусові та нормативні. Утилітарні (від лат. utilitas – користь,

вигода) ресурси – це матеріальні й соціальні блага, пов’язані із

задоволенням повсякденних інтересів i потреб людини. За їx допомогою

влада, особливо державна, може залучити на свій бік не тільки окремих

ociб, а й цілі верстви населення, шляхом надання їм особливого

соціального статусу.

Примусові (силові) ресурси влади – це заходи адміністративного i

кримінального впливу. Вони передбачають встановлення державою в

законодавчому порядку адміністративної i кримінальної

відповідальності.

Cилoвi ресурси політичної влади виконують функцію забезпечення

оборони країни, безпеки державної влади, охорони внутрішнього

правопорядку. Силові ресурси є найбільш дійовими, оскільки їx

використання призводить до позбавлення людей власності та волі.

Політична влада використовує силові ресурси тією чи іншою мірою

досить часто. Найчастіше вона вдається до них тоді, коли її вплив на

суспільство за допомогою інших зacoбiв значно послаблюється, зокрема

в періоди економічних i політичних криз. Переважання силових pecypciв

у здійсненні влади буває в поліцейській державі.

Примусові ресурси влади включають у себе силові, але не зводяться

до них. Примус може бути як фізичним, спрямованим на пошкодження

тіла, так i психологічним, спрямованим на пошкодження психічної

природи людини, чи моральним, спрямованим на досягнення бажаної

поведінки всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда. У

примусі слід розрізняти також використання сили й насилля.

Використання сили – це примус, орієнтація на страх, які передбачені й

допускаються законом. Насилля – це використання сили, примусу

стороною, якій таке право не надається законом. Використання сили є

інституціоналізованим примусом, насилля стоїть поза законом.

Нормативні ресурси влади – це різноманітні соціальні норми, що

регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у

здійсненні політичної влади є правові і політичні норми. Політична, у

тому числі державна, влада може здійснюватись i на основі таких норм,

які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі,

традиції, звичаї, тощо.

Розмежування утилітарних, примусових i нормативних ресурсів

політичної влади є досить умовним. Так, використання утилітарних i

примусових pecypciв здебільшого теж регулюється відповідними нормами.

Дія нормативних правових ресурсів спирається на силу державного

примусу й може підкріплюватися утилітарними ресурсами.

Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства

виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформаційні ресурси

влади.

Специфічним – демографічним – ресурсом політичної влади є сама

людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що

створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал

політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями

особи.

Використання pecypciв влади перетворює її з можливої на дійсну,

яка може виявлятися в таких формах, як панування, керівництво,

управління, контроль.

Процес реалізації влади у зазначених формах упорядковується й

регулюється за допомогою вищезгаданого спеціального механізму влади –

системи організацій та норм їx влаштування й діяльності. Стосовно

суспільства механізмом влади виступають державні органи, право,

політична система в цілому. Кожний із інститутів цієї системи

притаманними йому засобами у відповідних формах бере участь у

здійсненні політичної влади, прийнятті рішень з питань внутрішньої i

зовнішньої політики.

Легітимність політичної влади

Примусовий характер реалізації політичної влади та ставлення до

неї суспільства породжують питання легітимності влади.

Обминаючи історичний розвиток поняття легітимності влади

наголосимо на сучасному розумінні його як переконання підвладних i

світового співтовариства у її правомірності, як визнання існуючої

влади.

Звичайно, легітимність зовсім не означає, що абсолютно всі

громадяни приймають дану владу. В будь-якому суспільстві є опозиція

здійснюваному політичному курсові, а також різного роду

правопорушники, що не ладнають із законом i владою. Легітимність

влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан

передбачає визнання права суб’єктів влади встановлювати

загальнообов’язкові правила поведінки, приймати закони та видавати

розпорядження, а також високу правову культуру громадян.

Основними джерелами легітимності виступають три основні суб‘єкти:

населення, уряд і зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб‘єктів підтримувати певну систему

правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є

класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

а) традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право

володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

б) харизматичний, оснований на вірі підвладних в надприродну

святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або

отриманої ним влади;

в) раціональний(легальний), що ґрунтується на вірі в законність

існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами

рoзpiзняють легітимність yчacтi, технократичну i примусу. Перша

ґрунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними

справами, що створює обстановку причетності їx до політики, дає змогу

громадянам відчувати відповідальність за її проведення i результати.

Технократична легітимність ґрунтується на високій ефективності влади,

здійснюваної висококваліфікованими фахівцями. Легітимність через

примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й

виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за

допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність. Чим

сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності.

Легітимність влади проявляється не лише в загальнодержавному

масштабі, а й на регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи

центральні органи державної влади, люди можуть не довіряти окремим

органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою

методів, далеких від демократії.

З легітимністю політичної влади тісно пов'язана її ефективність як

ступінь здійснення владою тих функцій та очікувань, які покладає на

неї більшість населення. Головним об’єктивним виявом ефективності

державної влади є ступінь забезпечення нею прав i свобод громадян.

Чим ефективніша влада, тим більшу підтримку населення вона має.

Легітимність влади, підтримка її населенням, у свою чергу, сприяє

підвищенню ефективності влади. Влада як забезпечення прав людини тим

ефективніша, чим вищий є її авторитет i чим більшими ресурсами вона

володіє.

Здатність влади забезпечити підкорення є її силою. Сила влади може

ґрунтуватися на страхові або інтересі. Сила влади, заснованої на

боязні покарання за непідкорення, нестійка й нетривала. Такій владі

притаманна тенденція до ослаблення внаслідок природного прагнення

людей позбутися постійного відчуття страху. Влада, яка базується на

інтересі, є сильнішою. Особиста заінтересованість людей у владі

спонукає їx до добровільного виконання владних розпоряджень. Така

влада стабільна й довготривала.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь

підтримки влади та її інститутів. У зв‘язку з цим можна говорити про

кризи легітимності (зниження реальної підтримки органів державної

влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни

їхніх ролей і функцій).

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи

легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої

функції, нелегітимними формами насилля над людьми, неспроможністю

уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку,

руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними

нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних

структурних змін.

Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши

теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби

виходу з кризових ситуацій:

1. Підтримка постійних контактів з населенням;

2. Проведення роз‘яснювальної роботи щодо своїх цілей;

3. Посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного

оновлення законодавства;

4. Врівноваженість гілок влади;

5. Виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які

беруть у ній участь;

6. Організація контролю з боку організованої громадськості за різними

рівнями державної влади;

7. Зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

8. Подолання правового нігілізму населення тощо.

Концепції влади

Влада, як і будь-які інші суспільні явища вимагає спирання на

певні концепції, основними з яких є наступні:

а) телеологічна (від грец. telos, teleos – мета, результат, кінець)

концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених

цілей, одержання намічених результатів.

б) реляціоністська (від франц. relation – відношення, зв'язок)

концепція влади (П. Блау, Дж. Картрайт та ін.) тлумачить владу як

міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на

індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог

П.Блау визначає владу як здатність одного індивіда(чи

групи)нав‘язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як

страх, покарання тощо.

в) системна концепція влади розглядає владу як системоутворююче

відношення в політичній системі суспільства. Влада, що в політичній

системі виступає як політична влада, з’єднує всі елементи системи в

єдине ціле. Основне призначення політичної влади полягає в тому, щоб

забезпечувати стабільність у суспільстві, а для цього вона повинна

регулювати відносини між людьми й суспільством у цілому, в тому числі

й державно-політичними інститутами. Влада покликана вирішувати

суперечність між необхідністю організованості й порядку в суспільстві

та багатоманітністю інтересів членів суспільства, між якими виникають

конфлікти. Влада з’єднує всі елементи політичної системи таким чином,

щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так i

суспільства в цілому.

г) біхевіористська (від англ. behaviour – поведінка) концепція

розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди

командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають ще

поведінковою. Подібно до реляціоністської концепції вона розглядає

владу як відношення панування i підкорення, однак головну увагу

зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі

за владу. При цьому прагнення до влади проголошується домінуючою

рисою природи людини, яка визначає її політичну поведінку.

Страницы: 1, 2, 3