Потерпевший в криминальном праве Украины

розслідування, а також в судовому провадженні кримінальної справи.

Порушення кримінальної справи є першою стадією кримінального процесу.

В цій стадії закладається особливий комплекс відносин між органами

дізнання, слідчим, прокурором, заявником та іншими особами. Вона криє в

собі дії з прийняття й перевірки заяв (повідомлень) про вчинені злочини або

злочини, що готуються, закріплення слідів злочину, винесення певних рішень

і перевірки їх законності та обґрунтованості.

Ефективність розслідування злочинів прямо залежить від того, як

швидко, з якого моменту вчинення суспільно небезпечного діяння розпочато

дізнання й попереднє слідство. Провадження за заявами й повідомленнями

обмежено часом. У ст. 97 КПК визначено строк, упродовж якого слід винести

рішення за заявою чи повідомленням про злочин, – три дні. За цей час

правоохоронний орган зобов’язаний прийняти повідомлення, проаналізувати

дані, що в ньому містяться і сформулювати певне процесуальне рішення. Якщо

даних, наведених у заяві недостатньо для винесення обґрунтованого рішення,

її перевірка здійснюється у строк, що не може перевищувати десять днів.

Завершується провадження за заявами й повідомленнями про злочини

винесенням одного з трьох процесуальних рішень: 1) порушення кримінальної

справи; 2) відмовою в порушенні кримінальної справи; 3) направленням

повідомлення або заяви за належністю.

Кримінальна справа може бути порушена лише за наявності до того

законних приводів і підстав, передбачених ст. 94 КПК. При цьому важливе

значення має питання про момент визнання особи потерпілою в кримінальній

справі. Як уже згадувалось, потерпілий вважається учасником процесу з

моменту винесення постанови про визнання особи потерпілою. І як вважає ряд

науковців, рішення про визнання особи потерпілою слід виносити на ранньому

етапі в провадженні кримінальної справи і для цього достатньо мати докази,

які свідчать лише про те, що: діяння підпадає під ознаки злочину,

передбаченого однією із статей Особливої частини Кримінального кодексу

України; злочин було вчинено або підготовлено; саме цим злочином справді

заподіяно певну шкоду, вказану в законі; існує причинний зв’язок між даним

злочином і моральною, фізичною або майновою шкодою, що настала[32].

Коли заподіяння шкоди є очевидним під час порушення кримінальної

справи (наприклад, у разі вчинення зґвалтування, крадіжки, розбійного

нападу тощо), постанову про визнання особи потерпілою рекомендується

приймати одночасно з постановою про порушення кримінальної справи. В інших

випадках визнання потерпілим може мати місце і згодом, але зразу після

встановлення факту заподіяння шкоди конкретній особі. Ця вимога набуває

особливого значення з огляду на те, що громадянин, якому заподіяно шкоду,

може користуватися наданими йому законом правами та виконувати покладені на

нього законом обов’язки лише після того, як органом дізнання, слідчим чи

прокурором прийнято відповідну постанову.

Перш ніж розглядати питання про реалізацію прав потерпілого в стадії

попереднього розслідування, нагадаємо, що стаття 122 КПК, яка передбачає

порядок роз’яснення прав потерпілого, вказує на те, що слідчий, визнавши

особу потерпілою від злочину, роз’яснює їй її права, передбачені ст. 49

КПК:

“Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання

у справі. Потерпілий і його представник мають право: подавати докази;

заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту

закінчення попереднього слідства, а у справах, в яких попереднє слідство не

провадилося, - після відання обвинуваченого до суду; брати участь у

судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка

провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на

вирок або ухвали суду і постанови народного судді.

В справах, передбачених частиною 1 статті 27 цього Кодексу,

потерпілий має право під час судового розгляду особисто або через свого

представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у

судових дебатах в усіх справах, в яких не виступає прокурор чи громадський

обвинувач”[33].

В охороні прав особи, потерпілої від злочину, важливе місце під час

розслідування посідає діяльність слідчого з додержання всіх процесуальних

прав, що належать потерпілому. Це є дійовою гарантією захисту його

інтересів.

Однак, хоча на сьогоднішній день і виріс обсяг слідчої роботи у справі

за рахунок більш старанного ставлення до дотримання прав підозрюваного та

обвинуваченого, збирання та оцінки доказів, у сфері забезпечення прав

потерпілого практично нічого не змінилось. У механізмі причин слабкої уваги

до реалізації інтересів потерпілого під час попереднього слідства неабияку

роль відіграють хиби у здійсненні прокурорського нагляду і відомчого

процесуального контролю за законністю діяльності слідчого. Вони якоюсь

мірою зумовлені названими раніше чинниками, але мають і самостійну природу.

Як у процесуальному контролі з боку начальників слідчих підрозділів органів

внутрішніх справ, так і в прокурорському нагляді за додержанням законів

органами слідства й дізнання склалась і діє система оцінок результатів

роботи, найважливіше місце в якій посідає стан злочинності, поширеність

окремих видів злочинів, їх розкриття, показники якості та строків слідства.

Додержання ж норм закону щодо потерпілих у систему оцінок поки що не

входить, що й зумовлює в цілому невимогливе ставлення у слідчому

провадженні до цього питання.

У стадії віддання до суду потерпілий має право заявляти різні

клопотання: про витребування додаткових доказів, зміну обвинуваченому

запобіжного заходу, забезпечення цивільного позову тощо.

Суд має право викликати в розпорядче засідання потерпілого, що заявив

клопотання, для давання пояснень. Однак, як зауважує М.І.Гошовський, на

практиці суди рідко викликають потерпілих, тому вони в стадії віддання

обвинуваченого до суду участі практично не беруть[34]. Про результати

розгляду клопотання потерпілому обов’язково повідомляють. Відмова в

задоволенні клопотання оскарженню не підлягає, але потерпілий має право

знову заявити те саме клопотання у стадії судового розгляду.

Визнавши, що є достатньо підстав для віддання обвинуваченого до суду,

суддя чи суд вирішують питання про виклик потерпілого в судове засідання.

Згідно з ст. 255 КПК України, після віддання обвинуваченого до суду суддя

зобов’язаний забезпечити потерпілому можливість ознайомитися з усіма

матеріалами справи і виписати з неї всі необхідні дані.

Суд зобов’язаний надіслати потерпілому повістку, з якої той

дізнається, де і коли відбудеться судовий розгляд кримінальної справи, у

якій його визнано потерпілим.

Досліджуючи питання реалізації прав потерпілого під час судового

розгляду, ряд науковців схиляється до думки про необхідність підвищення

активності потерпілого в цій стадії кримінального процесу[35]. З цією метою

слід з’ясувати: чи зобов’язаний потерпілий з’являтись у судове засідання,

його права під час судового засідання та можливість приводу в разі неявки;

участь потерпілого в судових дебатах; оскарження потерпілим вироку.

КПК України в ч. 2 ст. 302 передбачає, що потерпілий зобов’язаний

давати правдиві показання (тобто давання показань не є обов’язковим для

потерпілого). Водночас кримінально-процесуальне законодавство передбачає

застосування до потерпілого приводу в разі його неявки в судове засідання.

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 22 грудня

1978р. “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами

України норм кримінально-процесуального законодавства, яким передбачені

права потерпілих від злочинів” зазначено, що коли потерпілий за викликом не

з’явиться в судове засідання, судові належить з’ясувати причини цього. В

разі неможливості з’ясувати всі обставини та захистити всі обставини та

захистити права й законні інтереси потерпілого за його відсутності, слід

повторити виклик і вжити заходів до забезпечення його участі в розгляді

справи. Звертається увага судів, що ст. 290 КПК, даючи вичерпний перелік

наслідків неявки потерпілого в судове засідання, передбачає й можливість

застосування до потерпілого, який не з’явився за викликом до суду без

поважних причин, приводу відповідно до ст. 72 КПК[36].

За злісне ухилення від явки до суду потерпілий несе відповідальність

за ч. 1 ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а за

завідомо неправдиве показання – за ст. 178 КК України.

З’явившись до суду потерпілий повинен відмітитись у судового засідання

і має право бути присутнім у залі судового засідання впродовж усього

судового розгляду. На відміну від свідків, він не видаляється з залу

судового засідання.

У судовому засідання, як і під час попереднього розслідування,

потерпілий може користуватися рідною мовою і послугами перекладача. Він має

право знати склад суду і заявляти відводи (суддям, прокуророві,

секретареві, експертові, спеціалістові й перекладачеві). Потерпілому слід

обґрунтувати відводи і заявляти їх до початку судового слідства. Як і під

час попереднього слідства, в судовому розгляді потерпілий може заявляти

різноманітні клопотання, а також має право висловити свою думку щодо

клопотань, заявлених іншими учасниками процесу.

Слід зазначити, що в грудні 1993р. було прийнято Закон України “Про

забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”,

який спрямований на охорону забезпечення прав, здоров’я і життя потерпілих

від злочинів. Однією з вимог щодо забезпечення їхньої безпеки є те, що

потерпілий може клопотати про проведення закритого судового засідання.

Після виконання передбачених законом дій у підготовчій частині

судового засідання суд переходить до судового слідства. Потерпілому

законодавством надано можливість брати активну участь у цій частині. Так,

після допиту підсудних про визнання чи невизнання ними своєї вини суд

повинен вислухати з-поміж інших осіб також і думку потерпілого про

послідовність допиту підсудних, потерпілих, свідків і експертів.

Конституція України передбачає як основні засади правосуддя рівність

усіх учасників процесу перед законом і судом, змагальність сторін і свободу

в наданні ними судові своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої

переконливості[37].

Кримінально-процесуальний кодекс України закріпив дуже важливе

положення, згідно з яким потерпілий і його представник у судовому розгляді

користуються рівними правами з обвинуваченим, підсудним, захисником,

цивільним позивачем та їхніми представниками щодо подання доказів, участі в

дослідженні доказів та заявленні клопотань (ст.261 КПК).

Під час судового розгляду, як і на попередньому слідстві, потерпілий

має право подавати докази. Він може задавати запитання підсудному, іншим

потерпілим, свідкам, експертові.

У судовому розгляді потерпілий має право давати показання. Допитується

він судом за правилами допиту свідків, але раніше від них (ст. 308 КПК).

Головуючий з’ясовує взаємовідносини потерпілого з підсудним і пропонує

повідомити про все, що йому відомо у справі. Після цього потерпілого

допитують.

Після закінчення судового слідства суд переходить до судових дебатів.

Як зазначено у ст. 267 КПК України, потерпілий має право брати участь у

дебатах у справах публічного і приватно-публічного обвинувачення лише тоді,

коли в них не бере участі прокурор чи громадський обвинувач.

У справах приватного обвинувачення потерпілий першим виступає в

судових дебатах. Якщо в судовому розгляді справи приватного обвинувачення

бере учать прокурор, то послідовність виступів прокурора і потерпілого

встановлюється судом за їхньою пропозицією. Замість потерпілого у справах

приватного обвинувачення в судових дебатах може брати участь його

представник.

Якщо потерпілого визнано цивільним позивачем, він має право брати

участь у судових дебатах у всіх кримінальних справах. З промовою він

виступає після державного та громадського обвинувачів. У промові він може

висловлюватись лише як цивільний позивач про майнову шкоду.

5. Доказування у кримінальному процесі характеру і розміру шкоди,

завданої злочином потерпілому

Стаття 22 КПК України передбачає, що обов’язок доказування вини

обвинуваченого та інших обставин справи, як-от: збирання, перевірки та

оцінки доказів, складає правовий обов’язок суду, прокурора, слідчого та

особи, яка провадить дізнання.

Поряд із учасниками процесу, на яких лежить обов’язок доказування,

закон вказує і на таких учасників процесу, яким надано “право доказування”,

але на яких не покладається обов’язок доказування. До таких учасників

процесу належать: обвинувачений, підозрюваний і його захисник, потерпілий,

цивільний позивач і цивільний відповідач та їхні представники.

Згідно з принципами публічності (ст. 4 КПК України) і встановлення

об’єктивної істини (ст. 22 КПК України) у кримінальному процесі вся

діяльність, скерована на з’ясування того, чи вчинено злочин, складає

обов’язок органів держави, які відповідальні за кримінальну справу, тобто

суду, прокурора, слідчого і органу дізнання. Ця діяльність: а) зобов’язує

порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину; б)

вимагає вжиття всіх необхідних заходів до збирання, перевірки, оцінки

доказів як на попередньому розслідуванні, так і в суді; в) поширюється не

тільки на винність або невинність обвинуваченого у вчиненні злочину, а й на

інші елементи предмета доказування (статті 23 і 64 КПК України), в тому

числі й щодо вжиття заходів до відшкодування заподіяної злочином шкоди

потерпілому незалежно від позиції якихось органів, установ і організацій,

осіб, зокрема обвинуваченого й потерпілого (крім справ приватного і

приватно-публічного обвинувачення); г) забезпечує охорону законних

інтересів обвинуваченого та інших учасників процесу – потерпілого,

цивільного позивача і цивільного відповідача, а також забороняє перекладати

на них обов’язок доказування.

До фактів, що підлягають доказуванню стосовно характеру і розміру

шкоди, заподіяної злочином потерпілому, слід віднести: а) дії, які

заподіяли шкоду, в їх конкретному виразі в кожному окремому випадку; б)

наявність шкоди, заподіяної особі чи майну, – також у її конкретному

виразі; в) наявність причинного зв’язку між діями особи, притягненої до

кримінальної відповідальності, і шкодою; г) вину заподіювача шкоди;

д) умисел або необережність потерпілого, а якщо останні були допущено, – то

й ступінь їх вираженості; е) майнове становище особи, яка заподіяла шкоду;

є) розмір заподіяної шкоди; ж) розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню.

Висновок

Підводячи підсумки проведеного в даній роботі дослідження, слід

зауважити, що в кримінальному процесі України правове становище потерпілого

на сьогоднішній день в значній мірі не відповідає вимогам сучасності.

Хто з нас не чув про таку ситуацію: пограбували квартиру, злочинця

через деякий час знайшли, засудили, а шкоду постраждалим іще не

відшкодовано, хоча право на компенсацію – невід’ємне право громадян,

елемент правового статусу особи. Тим часом законні інтереси потерпілих

часто залишаються незахищеними.

Наявність численних прогалин у законодавстві про забезпечення прав

потерпілих і захист їхніх інтересів ставить на порядок денний питання про

необхідність розроблення і прийняття спеціального нормативного акта про

посилення захисту прав і законних інтересів громадян, щодо яких вчинено

злочин.

Однак, справа не тільки в недосконалому законодавстві. Проведеним

опитуванням 15% (із 60 потерпілих) не змогли назвати жодного права з тих,

якими їх наділив законодавець[38]. А це свідчить про низький рівень

правового виховання громадян, про необхідність посилення роз’яснення

потерпілим їх прав і ролі в розкритті злочину.

Список використаної літератури

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради

України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997.

2. Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою

Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., із змінами і доповненнями.

3. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар. – К.,

1995.

4. Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої

громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства,

прокуратури і суду”, із змінами і доповненнями.

5. Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у

кримінальному судочинстві”, із змінами і доповненнями.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1978 р.

“Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм

кримінально-процесуального законодавства, якими передбачені права

потерпілих від злочинів”, із змінами і доповненнями.

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р.

“Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової)

шкоди”, із змінами і доповненнями.

8. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 8 від 22 грудня 1978р.

“Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм

кримінально-процесуального законодавства, яким передбачені права потерпілих

від злочинів”

9. Божьев В.П. Предпосылки усиления защиты прав и интересов

потерпевшего в уголовно-процессуальной деятельности // Проблемы повышения

качества уголовно-процессуальной деятельности в условиях перестройки. –

Ижевск, 1989.

10. Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі

України. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

11. Иванов Ю.А. Процессуальное положение потерпевшего // Вопрос теории

и практики уголовного судопроизводства. – М., 1984.

12. Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве.

13. Лаптеакру В.Д., Мартынчик Е.Г. Адвокат в кассационном и надзорном

производстве по уголовным делам. – Кишинев, 1994.

14. Леоненко В.В. Основные направления совершенствования УПК Украины

// Проблеми боротьби із злочинністю в Україні. – К., 1992.

15. Малеин Н.С. О моральном вреде / Государство и право. – 1993. - №

3.

16. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України:

Підручник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999.

17. Савицкий В.М. Потерпевший от преступления: расширение прав, усилие

процессуальных гарантий // Сов. государство и право. - 1986. - № 5.

18. Шибинко В.П. Некоторые положения теоретической модели УПК об

участниках уголовного процесса могут быть усовершенствованы //

Совершенствование уголовно-процессуального законодательства. – М., 1991.

-----------------------

[1] Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28

червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – с.4.

[2] Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою

Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., із змінами і доповненнями.

[3] Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України:

Підручник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – С.76.

[4] Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі

України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 50.

[5] Леоненко В.В. Основные направления совершенствования УПК Украины //

Проблеми боротьби із злочинністю в Україні. – К., 1992. – С. 19.

[6] Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою

Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., із змінами і доповненнями.

[7] Лаптеакру В.Д., Мартынчик Е.Г. Адвокат в кассационном и надзорном

производстве по уголовным делам. – Кишинев, 1994. – С. 189.

[8] Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі

України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 54.

[9] Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою

Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., із змінами і доповненнями.

[10] Савицкий В.М. Потерпевший от преступления: расширение прав, усилие

процессуальных гарантий // Сов. государство и право. – 1986. - № 5. – С.80.

[11] Божьев В.П. Предпосылки усиления защиты прав и интересов потерпевшего

в уголовно-процессуальной деятельности // Проблемы повышения качества

уголовно-процессуальной деятельности в условиях перестройки. – Ижевск,

1989. – С.63.

[12] Иванов Ю.А. Процессуальное положение потерпевшего // Вопрос теории и

практики уголовного судопроизводства. – М., 1984. – С. 150.

[13] Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. – Ч.2. – С. 255.

[14] Шибинко В.П. Некоторые положения теоретической модели УПК об

участниках уголовного процесса могут быть усовершенствованы //

Совершенствование уголовно-процессуального законодательства. – М., 1991. –

С. 40.

[15] Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. – Ч.2. – С. 254 -

255.

[16] Мазалов А.Г. Гражданский иск в уголовном процессе. – С. 31.

[17] Гуреев П.П. Гражданский иск в уголовном процессе. – С. 15-16.

[18] Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. – С.

40.

[19] Див.: Архів Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області.

- № 1-96.

[20] Защита прав потерпевшего в уголовном процессе / Коллектив авторов. –

М., 1993. – С. 16.

[21] Малеин Н.С. О моральном вреде / Государство и право. – 1993. - № 3. –

С. 33.

[22] Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 49. – Ст. 668.

[23] Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 48. – Ст. 650.

[24] Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 1. – Ст. 1.

[25] Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 13. – Ст. 64.

[26] Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 1. – Ст. 1.

[27] Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 49. – Ст. 668.

[28] Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. “Про

судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” –

п. 3.

[29] Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. “Про

судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” –

п. 3.

[30] Там же. – п. 7.

[31] Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – К., 1995.

– С. 302.

[32] Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі

України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 67.

[33] Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою

Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., із змінами і доповненнями.

[34] Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі

України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 94.

[35] Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі

України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 95.

[36] Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. – Ч. 2. – С. 214-

215.

[37] Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України

28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – с.61.

[38] Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі

України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 79.

Страницы: 1, 2, 3