Права дитини

Права дитини

ЗМІСТ

ВСТУП................................................................

.................................1

1. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ЗАХИСТУ ПРАВ ДИТИНИ..................3

1.1. Історичний розвиток прав

дитини.......................................3

1.2. Конвенція ООН про права

дитини......................................5

1.3. Право дитини на

сім’ю.........................................................8

1.4. Право на

освіту.................................................................

.....15

2. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ДИТИНИ В УКРАЇНІ І В СВІТІ............20

2.1. ЮНІСЕФ – дитячий фонд

ООН...........................................20

2.2. Дискримінація прав

дитини.................................................24

2.3. Сучасна ситуація в Україні. Шляхи

виходу.......................27

2.4. Правова інформованість дітей та

дорослих........................30

3. МЕХАНІЗМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ДИТИНИ В УКРАЇНІ............35

3.1. ЗМІ і права

дитини...............................................................35

3.2. Куди звернутись?

.................................................................39

3.3. Корисні

адреси.................................................................

.....42

ВИСНОВОК.............................................................

............................44

СПИСОК

ЛІТЕРАТУРИ..................................................................

...46

ДОДАТКИ..............................................................

..............................47

Вступ

В людській історії настало третє тисячоліття. Яким буде для нас 21-ше

століття? Особливо це хвилює нас тому, що в цьому столітті будемо жити ми,

сьогоднішні діти. Наскільки ми готові до майбутнього життя?

Для того, щоб ми вміли збудувати щасливе майбутнє, ми повинні знати

змалечку, що всі народи і всі люди рівні між собою й мають однакові права

на нашій Землі.

Дитину жодним чином не можна прирівнювати до дорослої людини, у тому

числі й у правових аспектах. Дитина має бути забезпечена особливими

правами, особливим захистом, які мають часовий вимір і спеціальне

призначення. Дитина, як і кожна людська істота, від народження має права

людини. Але вона повинна мати ще й додаткові, особливі права. Це обумовлено

її фізичною, розумовою, моральною та духовною незрілістю. І для того, щоб

дитина стала зрілою людиною у всіх відношеннях, їй необхідно мати певні

спеціальні, додаткові можливості. Отже, права дитини - це певні

спеціальні можливості, які необхідні людині віком до 18 років для існування

і досягнення зрілості. Особливі права дитини – це “права росту”, зумовлені

її фізичною, розумовою, духовною незрілістю. Вони – особливий зріз у

загальному контексті прав людини.

Існує стереотип, що хороша дитина – слухняна дитина. А слухняна –

означає зручна. Коли дитину або підлітка кривдять старші, зазвичай діти в

міру своїх можливостей просто чинять опір. Цей опір триває просто на

емоціях - і у підсумку ми маємо справу з соціально дезадаптованою

поведінкою. Діти, які не вміють чинити опір, або вчаться лавірувати, або

виявляються просто пригніченими. В усіх трьох випадках ми маємо негативні

наслідки – в жодному з варіантів дитина не вчиться цивілізовано захищати

себе, формувати власну точку зору і обстоювати її, тобто виховується

безсловесна маса, якою легко потім маніпулювати.

Зміни в суспільстві не можуть статися тільки внаслідок фактичних

політичних кроків. Суспільство змінюється зсередини, а надійні зміни

гарантовані тільки за участі молоді – активної, гідної, небайдужої.

Зараз проблема дитинства є найголовнішою проблемою в усьому світі, бо

діти – наше майбутнє.

Іноді мені доводилось зустрічатись зі зневажливим та гордовитим

ставленням дорослих до дітей, тому в мене часто виникало питання: чи є в

дитини якісь особисті права? Виявилося, що це питання хвилює і багатьох

моїх друзів й однолітків. Так кому ж, як не мені, майже 16-річній, вже не

зовсім дитині, але ще й не дорослій, близька ця тема! Я розумію, що наша

держава молода, що тільки формується як правова, більшість її громадян

юридично необізнані і не звикли цивілізовано захищати свої інтереси, не

порушуючи права інших. Але ж як довго чекати зрушень на краще? Невже

нинішньому поколінню молодих українців не судилося жити в правовій державі,

а лише бути вічним її будівельником? Що нам перешкоджає? Скасувати

протиріччя і законодавстві й нарешті почати дотримуватись його на практиці?

Звичайно, я маю надто мало життєвого досвіду й спеціальних знань. Тому

я вирішила вивчити цю проблему докладніше, щоб мати змогу цивілізовано

вміти вирішувати свої проблеми і відстоювати права. Я сподіваюсь, що моя

робота допоможе дітям нашого регіону підвищити свою правову обізнаність і

гідність, а дорослим – переглянути своє ставлення до дитини як до

особистості.

Знаючи свої права з дитинства, людина зможе плідно й ефективно брати

участь у розбудові правового суспільства нашої держави.

1. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ЗАХИСТУ ПРАВ ДИТИНИ

1.1. Історичний розвиток прав дитини

Раніше люди й гадки не мали про права дітей. Дитину розглядали як

другорядний матеріал, з якого повинна утворитися повноцінна людина. До

думок дитини не прислухались, бо вважали їх незрілими та нераціональними.

Дорослі мали повну владу над дітьми, а дітям нічого не залишалось, як

сприймати все це як належне, бо необізнаність населення про права та

обов’язки дітей, необізнаність самих дітей завжди залишалась і залишається

актуальною проблемою нашого суспільства.

З плином часу ситуація поступово змінювалась. На початку століття

права дитини розглядались, в основному, як міри по захисту від рабства,

дитячої праці, торгівлі дітьми, проституції неповнолітніх, повної влади

батьків, економічної експлуатації. У зв’язку з цим Ліга Націй (прообраз

ООН) у 1924 році прийняла Женевську декларацію прав дитини.

Після другої Світової Війни, ООН (після створення у 1945 році)

прийняла у 1948 році Загальну декларацію прав людини, в якій зазначалося,

що діти повинні бути об’єктом особливого нагляду і допомоги.

Нарешті у 1959 році ООН прийняла Декларацію прав дитини. Декларація

прав дитини 1959 року мала 10 коротких декларативних статей, програмних

положень, які призивали батьків, окремих осіб, державні органи, місцеву

владу й уряд визнати викладені в ній права свободи й дотримуватися їх. Це

були 10 соціальних й правових принципів, які значно вплинули на політику і

справи уряду і людей в усьому світі.

Однак декларація (лат.Declaratia - проголошення) – не зобов’язує, не

має певної обов’язкової сили, це лише рекомендація. Нові часи, погіршення

положення дітей, потребували більш конкретних законів й заходів,

міжнародних договорів по захисту і забезпеченню прав дитини.

У 1979-1989 розробляється Конвенція ООН про права дитини. 20 листопада

1989 року Конвенція була прийнята. 26 січня 1990 року, в день відкриття її

для підписання, її підписала 61 країна.

Конвенція – документ високого міжнародного рівня, який має велику

обов’язкову силу для тих держав, які його ратифікували.

Необхідність охороняти дитину також була передбачена у Міжнародному

пакті про громадянські та політичні права 1966 року, міжнародному пакті про

економічні, соціальні та культурні права 1966 р., документах

спеціалізованих установ ООН, таких як МОП, ЮНЕСКО, ВОЗ тощо.

Основним правовим принципом захисту дітей є рівність прав усіх дітей.

У ст.1 Декларації прав дитини 1959 року ООН проголосила, що перелічені в

Декларації права повинні визнаватися за усіма дітьми, без будь-яких

винятків та обмежень.

Особливістю прав дитини є необхідність спеціального захисту цих прав,

щоб були забезпечені можливості та сприятливі умови щодо вільного і

повноцінного розвитку дітей. Якнайкраще забезпечення інтересів і потреб

дитини – ось головний пріоритет у захисті прав дитини.

1.2. Конвенція ООН про права дитини

“Світовою конституцією прав дитини” називають Конвенцію про права

дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року. З тих

пір Конвенцію ратифікували уряди всіх країн, за винятком Сомалі та

Сполучених Штатів Америки.

Норми цієї конвенції діють як складова національного законодавства

України з 27 вересня 1991 року, тобто з часу її ратифікації Україною.

Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобов’язання

забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи

доступ до високоякісної освіти та охорони здоров’я, а також високий рівень

життя.

Це означає, що уряди зголошуються захищати дітей від дискримінації,

сексуальної та комерційної експлуатації та насильства, і особливо

піклуватися про дітей-сиріт та біженців.

Конвенція містить повний перелік прав дитини: на життя, на ім’я, на

набуття громадянства, на піклування з боку батьків, на збереження своєї

індивідуальності, право бути заслуханою у ході будь-якого розгляду, що

стосується дитини; право на свободу совісті та релігії; право на особисте

та сімейне життя; недоторканість житла; таємницю кореспонденції; право

користуватися найдосконалішими послугами системи охорони здоров’я; благами

соціального забезпечення; на рівень життя, необхідний для її розвитку; на

освіту; на відпочинок; на особливий захист: від викрадень та продажу, від

фізичних форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, участі у

військових діях; право на вжиття державою всіх необхідних заходів щодо

сприяння фізичному та психічному відновленню та соціальній інтеграції

дитини, яка стала жертвою зловживань або злочину.

Метою цієї Конвенції є встановлення стандартів для захисту дітей від

зневаги та образ, з якими вони стикаються до певної міри щодня в усіх

країнах. В ній беруться до уваги різні культурні, політичні та економічні

особливості держав, що є дуже важливим фактором. На першому плані у цьому

документі стоять права дитини. Права, викладені в Конвенції, умовно можна

поділити на три частини.

Забезпечення: право володіти певними речами, отримувати певні послуги

та мати доступ до того й того (мова йде про ім’я та громадянство, медичний

догляд, освіту, відпочинок та ігри, опікування інвалідами, сиротами та

біженцями).

Захист: право бути захищеним від дій, що завдають шкоди дитині

(наприклад, від розлучення з батьками, залучення до воєнних дій,

комерційної, економічної чи сексуальної експлуатації, фізичного чи

психічного знущання тощо).

Участь: Дитина має право бути почутою, коли приймаються рішення, що

стосуються її життя. Підростаючи, дитина повинна мати дедалі більше

можливостей брати участь у житті суспільства, готуватися до самостійного

життя, користуватися правами свободи думки та слова, вибору культури,

релігії та мови.

Конвенція надає точки відліку, за допомогою яких можна вимірювати

ефективність зусиль різних країн щодо поліпшення життя дітей.

Кожні п’ять років уряди мають звітувати перед Комітетом ООН з прав

дитини.

Згідно зі ст. 43 Конвенції про права дитини такий Комітет складається

з десяти експертів, які відзначаються високими моральними якостями та

визначною компетенцією в галузі, що її охоплює ця Конвенція. Члени Комітету

обираються таємним голосуванням із числа внесених до списку осіб, висунутих

державами-учасницями.

Кожна держава-учасниця може висунути одну особу з числа своїх

громадян. Вибори проводяться на нарадах держав-учасниць, що скликаються

Генеральним секретарем у центральних установах Організації Об’єднаних

Націй. Згідно із ст. 44 держави-учасниці зобов’язуються подавати Комітетові

через Генерального секретаря ООН доповіді про вжиті ними заходи щодо

закріплення визнаних у Конвенції прав та прогрес, досягнутий у здійсненні

цих прав:

Протягом двох років після набрання чинності цією Конвенцією для відповідної

держави-учасниці.

Надалі через п’ять років.

Члени Комітету оцінюють їхні успіхи, зустрічаються з представниками

уряду та прислуховуються до думок недержавних організацій (НДО) перед тим,

як надати рекомендації щодо вдосконалення роботи у кожній країні.

З метою сприяння здійсненню конвенції та міжнародному співробітництву

таких організацій, як Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня

організація здоров’я (ВОЗ), Організація ООН з питань освіти, науки та

культури (ЮНЕСКО) та Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) заохочуються до надання

консультацій Комітету та мають дозвіл на відвідання його засідань.

Вони можуть надавати Комітету відповідну інформацію, та їх можуть

запрошувати до надання консультацій щодо оптимального виконання Конвенції,

разом з представниками інших організацій, визнаних компетентними, - в тому

числі, інших органів ООН та НДО, що мають статус консультантів ООН.

У різних державах і регіонах світу Конвенція ООН про права дитини

виконується по-різному із врахуванням особливостей та менталітету кожної

держави. Але об’єднує усі держави по відношенню к дітям повага до дитини,

її правам та інтересам, турбота і любов.

1.3. Право дитини на сім’ю

Кожна сім'я - це частина держави.

Арістотель

Сім'я є і залишається природним середовищем для фізичного, психічного,

соціального і духовного розвитку дитини, її матеріального забезпечення і

несе відповідальність за створення належних умов для цього. Вона має

виступати основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки,

психологічного захисту, засобом збереження і передачі національно-

культурних і загальнолюдських цінностей прийдешнім поколінням. У першу

чергу сім'я повинна залучати дітей до освіти, культури і прищеплювати

загальнолюдські норми суспільного життя. Основними методами збереження та

зміцнення здоров'я в умовах сім'ї має стати профілактика захворювань та

дотримання певних гігієнічних правил у повсякденному житті, оптимальна

фізична активність, загартування організму, повноцінне харчування,

запобігання шкідливим явищам - курінню, алкоголізму тощо.

Усі державні та суспільні інституції мають підтримувати зусилля

батьків або осіб, які їх замінюють, спрямовані на забезпечення відповідних

умов для виховання, освіти, розвитку здорової дитини.

Найважливішою умовою для розвитку дитини є її виховання в сім’ї. Це

очевидно, тому не випадково, що Конвенція ООН про права дитини 1989 року

містить перелік норм, які повинні забезпечувати захист сім’ї.

Дитина з самого народження має право знати своїх батьків та

користуватися їх піклуванням. (ст. 7). Право дитини на піклування з боку

батьків може бути реалізоване лише за умови добровільного і належного

виконання батьками своїх обов’язків

Виникнення прав та обов’язків між батьками і дітьми

Взаємні права і обов’язки між батьками і дітьми виникають на підставі

походження дитини від цих батьків, засвідченому у встановленому законом

порядку.

В разі, коли батьки дитини на час її народження перебувають у

зареєстрованому шлюбі, походження дитини підтверджується записом про шлюб

батьків. В таких випадках, як правило, проблем не виникає. Навіть після

смерті батька, якщо дитина народжується до закінчення 10-місячного строку,

особу, що померла, записують батьком. Це правило поширюється і на випадки

розірвання шлюбу, якщо мати на момент народження дитини не вступила в новий

шлюб. В цьому разі батьком дитини записують нового чоловіка матері.

У випадках, коли батьки новонародженого не перебувають у

зареєстрованому шлюбі, то батько може звернутися із спільною заявою з

матір’ю дитини до органів РАГСу і просити визнати його батьком.

Якщо ж батько не погоджується добровільно визнати походження цієї

дитини від нього, то цю обставину може встановити суд за заявою матері,

опікуна дитини, особи, на утриманні якої перебуває дитина. В разі незгоди

матері подати спільну заяву з батьком до органу РАГСу, до суду з вимогою

встановити батьківство може і сам батько. Таким правом закон наділяє і

дитину, але лише з досягненням нею 18 років. Закон передбачає обставини,

які особа, що звертається до суду, зобов’язана довести. Крім того, важливе

значення мають експертизи (зокрема, судово-медична, судово-біологічна та

ін.). Особливого значення набуває генетична експертиза, оскільки процент

помилки в такій експертизі зовсім незначний. Саме ця експертиза майже

достовірно підтверджує батьківство чи материнство.

Отже в разі підтвердження походження дитини від цих батьків між ними

виникають взаємні права та обов’язки.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5