Римська держава Ё цивЁльне право (шпаргалка)

юридические лица. Оставшееся после смерти собственника имущество (права и

обязанности) принято называть наследственным имуществом или просто

наследством. Это совокупность прав и обязанностей умершего, определяемая на

момент смерти наследователя. Переход имущества умершего (преемство) к

другим лицам возможен по одному из двух правовых оснований — либо по

завещанию, либо по закону. Вместе с тем преемство в правах и обязанностях

умершего могло быть двояким по характеру — либо универсальным, либо

сингулярным. При универсальном преемстве к наследникам переходили права и

обязанности как единое целое, в полном единстве. Наряду с универсальным в

римском наследственном праве получило развитие и сингулярное преемство, в

соответствии с которым к отдельным лицам переходили лишь права

наследодателя, не обремененные обязанностями. Однако преемство в правах и

обязанностях могло иметь место лишь после смерти наследодателя, когда

наследство как имущество собственника становилось как бы не защищенным,

открытым, никому не принадлежащим. Поэтому смерть наследодателя принято

называть открытием наследства. Временем открытия наследства римское право

считало день смерти наследодателя. При этом у наследников возникало право

на приобретение наследства, но не на само наследство.. Призванный к

наследованию наследник должен был выразить свое волеизъявление на принятие

наследства или отказ на него. Многие принципы римского наследственного

права восприняты современным наследственным правом. Будучи правом

рабовладельческого государства, римское наследственное право отражало и

обеспечивало интересы прежде всего рабовладельца, было направлено на

упрочение и развитие рабовладельческой частной собственности.

Договір.

Договір — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована

на досягнення певного правового результату — виникнення, зміна або

припинення прав і обов'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох

сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди. Отже, договір є

угодою двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або

про утримання від здійснення якої-небудь дії. Більшість договорів —

двосторонні угоди, в яких дві сторони є контрагентами. Існували також три-

і багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися

порівняно рідко. Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або

відмова від здійснення дії. Наприклад, сусіди домовили ся між собою, що

один з них не буде перед вікнами будинку другого зводити будівлю, аби не

закривати світла до його вікон. Договір — це вольовий акт. Він не може

виникнути проти волі сторін, проте це саме акт, дія, внаслідок якої виникає

зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Однак не всякий

договір породжує зобов'язання, хоча переважна більшість є основою для

виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору:

зобов'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, ква-зіделіктів і

квазіконтрактів. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша —

тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а

договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки. — двосторонніми.

Одностороннім називається договір (зобов 'язання), в якому одна сторона

має тільки право (і ніяких обоє 'язків), а друга несе тільки обов'язку (і

ніяких прав), наприклад договір позики, а двостороннім — договір (зобов

'язання), в якому кожна із сторін має права і обов’язок, наприклад договір

купівлі-продажу.

Консенсуальні контракти

Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших договорів, і формалізм

при укладенні їх був істотно пом'якшений. Укладення договору досягалося тут

простою угодою сторін. До цієї групи належали договори купівлі-продажу,

найму (речей, послуг, роботи), доручення, товариства. Консенсуальні

контракти представляли собою також замкнуту групу. Ніякі інші угоди, які

навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути

віднесені сюди. Основна ознака, що об'єднувала Консенсуальні договори,

полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору

без виконання яких-небудь додаткових формальностей.

Договір купівлі-продажу є контрактом, за яким одна сторона — продавець —

бере на себе обов'язок передати іншій стороні — покупцеві — у власність яку-

небудь річ. Покупець зобов'язується прийняти куплену річ і заплатити за неї

обумовлену ціну. Права і обоє 'язки сторін в договорі купівлі-продажу.

Продавець мав право вимагати від покупця:

а) прийняти продану річ, тобто виконати договір; якщо чомусь покупедь

відмовляється від прийняття речі, він зобов'язаний відшкодувати продавцю

заподіяні йому збитки;

б) уплати обумовленої договором ціни. Час уплати ціни встановлюють сторони

(насамперед, частинами або після передачі товару); момент уплати на час

виникнення договору не впливає і є лише елементом його виконання.

Договір найму речей— це контракт за яким одна сторона — наймодавець —

приймає на себе обоє 'язок надати іншій стороні — наймачу — в тимчасове

користування яку-небудь річ за обумовлену винагороду.

Договір найма послуг — консен-суальний контракт, за яким одна сторона —

наймит — приймає на себе зобов'язання виконати за обумовлену винагороду

певні послуги на користь іншої сторони — наймача.

Договір підряду — консенсуальний контракт, за яким одна сторона

-підрядчик — приймає на себе обов 'язок виконати за обумовлену винагороду

певну роботу і готовий результат передати іншій стороні — замовнику — в

установлений строк.

Договір доручення — консенсуальний контракт, за яким одна сторона

(повірений, мандатарій) приймала на себе обоє 'язки виконати безоплатно на

користь іншої сторони (довірителя, манданта) певні дії.

Договір товариства — консенсуальний контракт, за яким дві або кілька

осіб об'єднувалися для досягнення якої-небудь господарської мети.

Позадоговірні зобов”язання.

Цивільне правопорушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою

порушник не знаходиться ні в яких договірних відносинах, дістало назву

позадоговірного, або деліктного. Наприклад, Тіцій підпалив будинок Люція.

вбив його раба або заподіяв будь-яку іншу майнову шкоду Тіцій і Люцій ні в

яких договірних відносинах між собою не були, але Тіцій порушив права Люція

— це і є позадоговірне правопорушення, або делікт.

Реальні контракти

До реальної групи контрактів римське приватне право відносило чотири

контракти: позику, позичку, схов, заставу. Нагадаємо, що реальні контракти

набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої

догово-ра взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача

речей однією особою іншій. Матеріальною підставою могли бути: позика,

тимчасове користування, збереження, застава.

Договір позики — це реальний контракт, за яким одна сторона — позикодавець

— передає іншій стороні — позичальнику — певну суму грошей або яку-небудь

кількість родових речей у власність. Позичальник зобов'язаний повернути

позикодавцю таку суму грошей або таку саму кількість родових речей за

спливом строку договору

Договір позички — реальний контракт, за яким одна сторо на (комодант)

передає іншій особі (комодатарію) тдивідуаль но-визначену річ в тимчасове і

безплатне користування За спливом строку договору позичальник (комодатарій)

зобов 'язується повернути ту ж саму річ у повній цілості

Договір схову, або поклажі, — це реальний контракт, за яким одна сторона —

поклажодавець, депонент — передає іншій стороні — хранителю, депозітарію —

індивідуально-визначену річ на схов, зберігання.

Договір застави -укладався у випадках, коли застава супроводжувалася

передачею речі заставодержцю. Ранні форми римської застави — фідуціарна

угода і ручний заклад — полягали саме в передачі предмета застави іншій

стороні. Тоді заставне право на річ боржника встановлювалося засобом

договору застави, що визначав правове положення сторін.

Заставне право

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в

ранній республіканський період.

Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем

заздалегідь обумовленої речі (предмета застави) кредитору-заставодержцю.

Зміст цього права мав такі правомочності.

1. У разі невиконання боржником в установлений договором строк основного

зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор одержував право звернути

стягнення (продажу) на заздалегідь обумовлену річ або сукупність речей.

2. Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов'язання

зберігалося за кредитором і у випадку зміни власника предмета застави,

незалежно від того, де і в кого знаходилася заставна річ. Право кредитора

на заставну річ мало речовий характер. Він міг скористатися ним у будь-

якому випадку. Тому якщо боржник, передбачаючи неможливість виконання

зобов'язання, продавав заставлену річ, це не ускладнювало становища

кредитора, оскільки він мав право звернути стягнення на цю річ незалежно

від місця її знаходження.

3. Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, забезпечена

заставою, задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна, що

залишилось, задовольнялися всі інші вимоги.

Отже, заставне право — це право кредитора в разі невиконання боржником

зобов 'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від

того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Римське заставне право пройшло довгий шлях свого розвитку. Відомі три

форми застави: фідуціарна угода, ручна застава та іпотека.

Фідуціарна угода — найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що

боржник передавав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в позику

грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність.

Виникла нова форма, за якою застава передавалась заставодержцю

(кредитору) не у власність, а лише у володіння — ручний заклад. Він швидко

поширюється, замінюючи фіду-ціарну угоду. При ручному закладі власником

застави лишався заставодавець (боржник), і якщо він виконував своє

зобов'язання, то заставодержець (кредитор) юридичне був зобов'язаний

повернути заставу її власникові, тобто боржнику. Заставодержець для захисту

своїх інтересів мав володільницький інтердикт.

Виникла іпотека — одна з форм заставного права, яка була досконаліша, ніж

попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців.

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не передавав

заставодержцю предмета застави (сторони при цьому зберігали свої старі

назви). Боржник — заставодавець зберігав за собою можливість володіти,

користуватися, вилучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому

змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його економічне

становище.

Опека и попечительство в ДР.

это правовой институт, служ. для восполнения отсутствующей или огранич

дееспособности путем действий других лиц, назна-чаемых или выбираемых-

опекунов или попечителей. Сейчас Опека над недеесп-особ, а попеч. над

огран. дееспос. В Др. Риме опека над несов. детьми и женщи-нами,

попечительство над юношами 17-25 годинов. Повинность патерфамилиас со

временем опека как общественное дело. Опекун не имел право свободного

пользования имуществом подопечного

Відмінність односторонньої угоди від односторонньго договору (рос)

Односторонним называется договор (обязательство), в котором одна сторона

имеет только право (и никаких обязанностей), а другая несет только

обязанности (и не имеет никаких прав), например договора займа.

Односторонней называется сделка, возникающая по волеизьявлению одной

сторони (завещание). Различие между сделкой й договором заключается в том,

что сделка — понятие более широкое, чем договор. Она включает в себя

договоры (двусторонние сделки) и односторонние сделки. Из двусторонних

сделок (договоров) всегда возникают обязательства, а из односторонних — не

всегда (например, из завещания обязательство не возникает). Сделка

-действие правомерное, а деликт — неправомерное.

Віндикаційний позов (віндикація)

Віндикаційний позов — спосіб оголошення про застосування сили. Віндикація

— це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого

невласника. У Римі застосовувалася так звана необмежена віндикація, за якою

річ витребовувалася від будь-якого фактичного володільця незалежно від

правової підстави обладателя на володіння річчю за принципом— де свою річ

знаходжу, там її віндикую. Отже, відповідач за віндикаційним позовом —

завжди фактичний володілець речі. Позивачем за цим позовом був тільки

власник речі, володіння якою він втратив. Не мало значення, за своєю волею

чи проти неї втратив володіння власник, важливо, що фактичний володілець

річчю був хтось інший, але не власник. Таким чином, віндикаційний позов

застосовувався для відновлення втраченого власником володіння річчю. При

цьому власник, втративши в будь-який спосіб володіння річчю, не втрачав

права власності на неї. що й було підставою для віндикаційного позову.

Відповідальність за віндикаційним позовом полягала в обов'язку відповідача

повернути річ з усіма її прирощеннями. Отже, віндикаційний позов мав суворо

речовий характер, тобто завжди був спрямований на повернення речі. а не на

її еквівалента. Стосовно прирощень речі, то повернення їх зумовлювалося

характером володіння відповідача. Добросовісний відповідач зобов'язаний був

повернути прирощення тільки за період, коли він знав, що володіє чужою

річчю. Недобросовісний відповідач був зобов'язаний повернути річ і всі

прирощення до неї за весь період володіння. Здебільшого володіння річчю

вимагало певних витрат (наприклад. харчі для рабів, корми тваринам тощо),

без яких річ не могла існувати У таких випадках відповідач за позовом мав

право вимагати від позивача відшкодування понесених витрат Ці витрати

поділялися на три види: 1) необхідні, без яких річ не могла існувати; 2)

корисні, які поліпшували річ, але без яких вона могла існувати, наприклад

при ремонті даху будинку (необхідні витрати) покрівля була замінена на

ціннішу, якіснішу; 3) витрати розкоші, які тільки прикрашали річ.

Добросовісний відповідач за позовом мав право на відшкодування необхідних і

корисних витрат Витрати розкоші він міг забрати собі, якщо їх можна було

відділити від речі, не іашкодивши їй. Недобросовісний відповідач мав право

лише на необхідні витрати за весь час володіння. Тому при остаточному

визначенні обсягу відповідальності відповідача за віндикаційним позовом

ураховувалися і понесені ним витрати на утримання речі.

|Діяльність юристів як джерело правоутворення.

За найдавніших часів юристами були жерці — служителі храмів. Юридичні

знання тримали в глибокій таємниці, консультації надавали за певну

винагороду. Так продовжувалось досить довго, поки Гней Флавій, син

вільновідпущеника, не вкрав книгу, в якій містилися позови та інші

відомості про закони, і не передав її народу. Пізніше вона дістала назву

Флавія цивільне право. В період республіки, як і в інші часи, юристи

відносилися до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в

основному посідали високе службове становище. Свої консультації та іншу

юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить поступити в

тих чи інших спірних ситуаціях. Своїми тлумаченнями законів вони надавали

окремим нормам потрібного змісту, необхідного напряму і цим самим фактично

створювали нові норми. В силу авторитету юристів та їхніх консультацій такі

тлумачення набули загальнообов'язкового характеру і вже в республіканський

період стали своєрідним джерелом права. Консультаційна практика юристів,

науково-практичні висновки їх безпосередньо впливали на розвиток права.

Проте найвищого розквіту римська юриспруденція досягла за часів принципату,

коли центр правотворчої діяльності переноситься від преторів до юристів.

Претори як демократичний інститут республіканського Риму не вписувалися в

межі принципату, вони поступово втрачали авторитет, нормотворчу активність.

Держава надавала юристам широкий простір для правотворчої діяльності, в

чому вони були зацікавлені як професіонали. Внаслідок такого союзу

правотворча діяльність отримала новий могутній імпульс. за встановленням

абсолютної монархії правотворча активність їх помітно занепала. В 426 р.

був прийнятий закон «Про цитування юристів», згідно з яким в основу

судового рішення можна було покласти твори Папініана, Павла, Уль-піана,

Гая, Модестіна і тих юристів, на кого вони посилались. Класична

юриспруденція (І—III ст.ст.) розвивалася досить бурхливо. В основу й

покладено дві юридичні школи — прокуліанців і сабиніанців. До основних

напрямів діяльності класичної юриспруденції можна віднести:

а) твори, присвячені розробці цивільного права;

б) коментарі до преторського права;

в) збірники творів юристів, що об'єднували цивільне і преторське право;

г) підручники з права — інституції, а також збірники правил, міркувань;

д) збірники казусів «Питання» і «Відповіді».

Науково-практичних творів римських юристів до нас дійшло надзвичайно мало.

До них належать імператорські конституції. Імператорські конституції. Від

часів абсолютної монархії (домінату) правотворча діяльність повністю

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8